В найтяжчий період родина Валентини виїжджала з-під Оріхова до Запоріжжя. 

Я вже на пенсії. Маю інвалідність, пережила інсульт. В мене є дочка і онук. Ми живемо біля Оріхова. Я й досі не можу про це спокійно згадувати: у нас вікна обстріляні, все побито.

У перший день війни ми були вдома. Зараз ми теж вдома, нікуди не їдемо: чоловік у важкому стані - також інвалід після інсульту. Коли було вже не можна терпіти, ми виїжджали до племінників у Запоріжжя - дякуємо що прийняли. Домашніх тварин ми не брали, тому що виїжджали ненадовго. Тварини – наші друзі, наша родина. Особливо у ці часи вони дуже розраджують.

Найважче було, коли полетіли вікна, коли все побило. Це було дуже тяжко пережити.

Я вірю в те, що Бог є, тому увесь час молилась. Тут стріляли і вдень і вночі. Звикнути до цього просто неможливо.

На початку війни були проблеми з ліками, дуже великі проблеми - нам племінник в Запоріжжі діставав. Терпимо відсутність світла, як і вся країна. Але нехай його і не буде - аби тільки не бомбили.

Важко сказати, коли це все скінчиться. Я людина віруюча і впевнена лише в одному: війна може скінчитись, якщо люди звернуться до Бога. А поки що все виглядає так, ніби немає ні кінця ні краю цим подіям. Це моя думка. Інакше не знаю навіть, на що можна сподіватись.