Я з міста Лебедин Сумської області. Нас почали бомбити вже 3 березня – п’ять разів скидали бомби з літаків, зробили великі руйнування. Ми ховалися по підвалам, було дуже страшно. Вже рік пройшов, звикаємо до всього потроху, але звикати до такого не хочеться. Ми весь час були тут. Спочатку думали виїхати, але потім залишилися.

З першого дня люди в магазинах все скупили, великі черги були. Місто практично було пусте, у магазинах всі прилавки пусті. Розгрібали все! Страшно було на це все дивитися. Потім все більш-менш стабілізувалося.

Найстрашніше було чути звук літаків. Ми й тепер тремтимо від всього, боїмося будь-яких звуків. Не знаємо, як будемо реагувати на це все після війни, але будемо сподіватися на краще.

Ми почали збирати гуманітарну допомогу нашим бійцям, і люди всі відгукнулися. Скидалися. Люди стали більш добріші. Війна дуже згуртувала людей. Я от взагалі жила місяць з сусідами, бо одній з дитиною страшно було жити.

Мої батьки тікали в Полтавську область, потім повернулися. У них дім постраждав - були руйнування. 

Вірю, що все буде добре. Вірю, що наші хлопці переможуть, а ми їм будемо допомагати, чим можемо.

Хочеться мирного майбутнього для наших дітей.