Вадим ледве встиг виїхати з Харкова до початку страшних руйнувань

До війни я проживав у Харкові як внутрішньо переміщена особа. Я студент, зараз не працюю. Прокинувся 24 лютого десь о п’ятій ранку від якихось незрозумілих вибухів. Потім, десь о десятій, ми пішли на закупівлю продуктів харчування. Я жив на Салтівці. А якраз 24 лютого був танковий бій на окружній дорозі, і ми це все прекрасно чули. 

Ми у Харкові побули до 8 березня. Була незрозуміла майбутня перспектива, і цілий день слухати звуки вибухів вже не було сил. Це страшно і давить на психіку, тому ми вирішили поїхати з міста. Батько і мати теж разом зі мною приїхали до Полтави. Труднощів не було, ми виїжджали на своїй машині. Правда, було багато блокпостів і затори, а так - все нормально. Пощастило, що у той момент, коли ми їхали, прильотів по місту не було. 

Потім, у квітні, був обстріл будинку моїх дідуся і бабусі. Вони дивом уціліли, ледь встигли відійти від вікна. 

По приїзду до Полтави батько і я втратили роботу. Мати трохи підробляє дистанційно. З пальним були труднощі, ще - з оплатою комунальних послуг та орендою квартири.

Взагалі сама війна нас шокувала. Я, так би мовити, побачив на власні очі те, що не хотілось це бачити взагалі. Дуже хочу, щоб закінчилася війна і було становище таке, як до війни. І звичайно ж, хочу повернутися до свого рідного міста.