Вночі приблизно о 5 ранку я годувала свого сина, якому було лише два місяці. Я відчула поштовх нашої багатоповерхівки. Ми проживаємо у місті Херсон. І під час годування я сиділа з телефоном в руках, вистаючи соцмережі й натрапила на відео, як палає наша Каховка, і як техніка росіян уже колонами йшла на нашій землі. Це найстрашніші спогади, тому що у тебе у квартирі сплять маленькі діти, а тобі потрібно зібратись і вирішити, як вчинити надалі. 10 березня російські військові обстріляли батьківську хату, куди ми вирішили переміститись 24 лютого.

Коли нас обстрілювали, я сказала своїм рідним, щоб вони бігли до підвалу. Ми з маленьким Гордійчиком не підемо, бо він був дуже мокрий, а в підвалі холодно. Я сказала чоловікові, ти доньку забери, а я в ванній з малим пересиджу. Знаєте, що саме страшне, що будинку у батьків немає, і прилетіло через стінку від ванної кімнати. Нас би з сином вже не було б в живих, якби чоловік не змусив мене бігти босоніж з хати до підвалу. З хати, яку будувала моя бабуся, вона всю душу в неї вклала.

Гуманітарною допомогою дітей не нагодуєш, дуже мало м'яса. Проблема з оплатою комірного за два будинки. Працює тільки один чоловік. Свекор пенсіонер. Двоє маленьких дітей. Був момент, коли ми виїхали 10 квітня, через місяць після обстрілу полями на Миколаїв. Коли ти розумієш, що тут нема русні і тобі більше нічого боятись, це круто! Працює чоловік, а я в декретній відпустці. Зруйнований батьківський будинок, це мій біль!