Мені 67 років. Ми живемо в Новософіївці. Нікуди не виїжджали. Я 42 роки пропрацювала дояркою, чоловік - трактористом. 

Зранку 24 лютого я вийшла надвір - ранок був ясний і теплий. Думала попрацювати в саду. Коли чую: гримить. Але грому о цій порі не буває. Так я зрозуміла, що почалася війна. Ніхто не думав, що вона може бути такою страшною. 

Летіло, гуділо, вибухало… Десь за 4 кілометри від нас було велике сяйво. Сусіди збіглися. Всі дуже злякалися. Сиділи на лавочці закутані. Було страшно перебувати в будинку.

У нашому селі нічого аж такого не було. А там, де живе моя дочка, зруйновані школи, лікарня, будинки. У них постійні обстріли, вони бігають до бомбосховища, а на роботу ж потрібно ходити.

Шкода військових. Воюють і родичі, і знайомі з нашого села. Це постійні переживання. Ось такі труднощі. 

Виїжджати не плануємо. Ми вже в такому віці, що не можемо нікуди їхати. Надіємося, що скоро все скінчиться. Весна надворі. У нас - город, хазяйство. Ми постійно працюємо у дворі, це відволікає від поганих думок. 

Думаю, що потрібні переговори. Такі втрати, загинуло багато людей. Без перемовин нічого не скінчиться. Думаю, що десь на початку літа все завершиться. Як саме – не знаю. Можливо, хтось ззовні допоможе розв’язати цей конфлікт.