Мені 36 років. Я працюю у одному з вишів Харкова. Маю чудову родину: чоловіка і сина-школяра. Після початку війни нам довелось виїхати з міста. 

Ми прокинулись від першого вибуху десь о п’ятій ранку. До того ми навіть не задумувались, що у напрямку наших вікон розташовані якісь військові об’єкти. Вони постраждали у перші ж хвилини від прильоту ракет. Я прокинулась перша і вийшла на балкон, бо не могла зрозуміти, що це: чи феєрверки, чи, можливо, вибухнув газ у будинку. Машини вили за вікном, бо спрацювали сигналізації. Було декілька прильотів. І тоді вже я зрозуміла, що це війна, бо перед цим кілька днів були розмови про це.  

Розбудила чоловіка. Він спочатку не повірив. Почали збирати речі, гроші, документи. Дитину спочатку не будила, бо не хотіла лякати. Десь після сьомої ранку ми зрозуміли, що наступає російська армія. В селища, які знаходяться за 20 км від Харкова, почали заходити окупанти. 

Почались сильні обстріли. Ми сиділи у будинку і боялись вийти. Чоловік вирішив спуститись до підвалу і подивитись, що у нас там зі сховищем. Вони разом із сусідськими чоловіками спустились до підвалу, відкрили двері і почали його обладнувати. Ми з жінками знесли ковдри, подушки, стільці невеличкі. Ввечері, коли вже стемніло, ситуація погіршилась, і ми спустились до підвалу.  

Десь о першій ночі ми піднялись до своєї квартири і облаштували собі спальне місце в коридорі. Ми вже знали про правила двох стін і про правила безпеки під час військових дій. До ранку пробули в коридорі. О п’ятій годині ранку прокинулись від тривоги. Почали читати інформацію в інтернеті. Знову спустились до підвалу. Так ми провели кілька днів. 

Найстрашнішою була третя ніч від початку війни, коли над містом почали кружляти і бомбити місто російська авіація. Я думала, що то остання ніч у нашому житті. Я навіть не знаю, котра була година. У нас на той час вже не було ні світла, ні зв’язку.

Ми втомились спати на підлозі і лягли на дивані. Я не спала, почула звуки літака. Ми терміново побігли до коридору і відразу почули звук вибуху. На щастя для нас, ця бомба впала не на наш будинок. Потім був вибух далі від нашого дому. Після цього ми спустились у сховище. Дізнались, що висадився російський десант, і вирішили розійтись по квартирах. Всю ніч ми майже не спали - просиділи в коридорі. Ми сиділи і молились, щоб вижити. Зранку чоловіки вийшли на подвір’я і побачили якісь величезні снаряди, що застрягли в землі.  Нам пощастило, що вони не розірвались. 

Ще кілька таких днів ми пережили, а коли вимкнули опалення, десь 5 березня, ми з родиною вирішили виїжджати з міста. Жити в таких умовах було неможливо. 

Ми спакували у дві валізи все своє життя, посадили кота у шкільний рюкзак замість підручників, сіли в машину і поїхали. Чоловік завчасно заправив повний бак палива, і ми мали змогу виїхати. Коли їхали, то бачили страшенні черги на заправках, понівечені машини, розбиті будинки. 

Ми виїхали до Дніпропетровської області. Перші два тижні була адаптація. Ми кидались від кожного звуку. Ми жили у приватному секторі. Потім життя почало налагоджуватись. Нам волонтери допомогли продуктами. Морально підтримало те, що з кінця березня наш університет почав працювати в режимі онлайн. Ми почали зустрічатись з колегами у відеоконференціях, почали активно спілкуватись. До цього були лише переписки в чатах з нашими студентами, аспірантами – з тими, хто виїхав з країни, і хто залишився. З квітня вже почались заняття. Це була терапія і для нас, викладачів, і для студентів. Кожне заняття переходило у площину сьогодення. Кожен пережив свою історію болі, страждань, переживань. Сина я влаштувала в іншу школу, за місцем проживання. 

Ми більше стали цінувати один одного і цінувати час, який ми проводимо разом. І більше стали цінувати тишу. У нас завжди в квартирі було голосно: син грався іграшками, грала музика. А зараз, коли ми вже повернулись до Харкова, стало набагато тихіше, бо від кожного звуку сильно стесуєш. 

Коли ми вже повернулись до Харкова, і коли у нас в квартирі з’являється зайвий шум, то таке враження, що ми можемо не почути сирену чи десь поруч якісь вибухи, від яких потрібно тікати. 

Я впевнена у перемозі  України на сто відсотків. Я впевнена, що наша країна стане процвітаючою. Ми ні в якому разі не плануємо виїжджати за кордон, ми будемо вдома своєю силою підтримувати ту єдність, підтримувати наше місто. Після перемоги плануємо більше подорожувати Україною. Плануємо більше приділяти увагу родині, подорожам.