Ми з чоловіком живемо в місті Снігурівка Миколаївської області. Ранок 24 лютого почався із дзвінків родичів. Усі вони говорили про те, що прийшла війна. 

19 березня у місто ввійшли російські військові. Наступного дня не працював жоден магазин. Більшість з них вони розбили. Окупанти поводилися, як господарі. 

Зникли світло й вода. Не було ліків і продуктів. Щоправда, лікарня весь час працювала. Деякі лікарі залишилися і допомагали, чим могли. Воду ми носили з річки у баклажках і бідонах. 

У місті гинули діти і молоді дівчата. Мами сиділи собі, розмовляли. Раптом прилетіла міна – їх розірвало на шматки. За вісім місяців окупації ми бачили багато жахіть. Літали бомби й ракети. Інколи, як згадаю, сиджу і плачу. 

Продукти завозили з Херсону. Коштів у нас вистачало лише на хліб. Світло з’явилося аж у грудні.

Ми не виїжджали, бо ні на кого було залишити господарство. Ми тримаємо корів, курей, качок. Також маємо домашніх тварин – собак і котів. Ми роздавали безкоштовно молоко. Допомагали одиноким пенсіонерам. 

Хочеться, щоб до літа війна скінчилася. Усе буде добре. Я дуже в це вірю.