«Зникло все українське – мобільний зв'язок, валюта, товари, ліки»

Скобелева Мілена, учениця 11 класу Комунального закладу «Навчально-виховний комплекс «Школа гуманітарної праці» Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Тетяна Вікторівна

Війна. Моя історія

«Дитинство скінчилось. Дуже жаль, що всю принадливість дитинства ми розуміємо лише тоді, коли стаємо дорослими». Слова відомого українського класика періодично приходять мені на думку зараз, у віці п'ятнадцяти років, який я би зовсім не назвала дорослим. Адже так часто повторювала батькам про нездійсненне бажання чим довше залишатися у безтурботному, щаслививому світі дитинства.

Трагічна дата 24 лютого 2022 року перекреслила все так, наче той день і всі наступні змінились на вічне затемнення, так, наче дитячий веселково-сонячний малюнок облили чорною фарбою. Тоді й скінчилось дитинство не тільки для п'ятнадцятирічної дівчинки, а й для всіх українських дітей, незалежно від віку.

Я дорослішала щоденно, щогодини, "Як так може бути? Хіба це з нами відбувається? Чому? За що? Скільки ще?". Ці питання гучними дзвонами лунали в моїй голові з кожним свистом ракет над нашим будинком та пересиджуванням панічних моментів у підвалі, візитом непроханих озброєних «гостей» із якимсь обшуком і страх батьків за моє життя, коли в лічені секунди намагались сховати мене в шафі.

Зникло все українське – мобільний зв'язок, валюта, товари, ліки. Мій лексичний запас слів поповнився новими: «руський мір», «калібри», «гауляйтери», «блок-пости» і т.д.

Останньою краплею для прийняття рішення покинути окуповану територію, стала історія з батьком, якому орки провели «урок любові до руського міра» і схиляли до співпраці. А далі – тиждень морально і фізично важкої дороги в невідомість і, нарешті, – сльози! Ковток свіжого повітря! Свобода, хоча й на чужій землі!

У своєму довоєнному щасливому дитинстві я мала все, що вкладено в поняття слів «право на життя».

Мене навчали і виховували наймудріші вчителі найкращої школи – це право на повноцінну освіту росія в мене забрала. Я могла вільно думати і спілкуватись, як в побуті, так і в соцмережах – це право вартує сьогодні позбавлення життя для мешканців окупованих територій. Честь, гідність, патріотизм, повага до національних символів і традицій, любов до своєї країни...

Озброєна росія, ступивши своїм брудним чоботом на нашу землю, вирішила катувати й убивати моїх співгромадян за ці моральні цінності.

Знищення цілих населених пунктів, інфраструктури, благ цивілізації й найголовніше – позбавлення людського життя! У нас забрали все! Не бачу сенсу підтверджувати порушення абсолютно всіх наших прав підставою тих чи інших законів, бо сам факт їх позбавлення з боку росії очевидний вже всьому світу й винні обов'язково понесуть покарання.

Навчаючись в українській школі, свідомо відчуваю себе громадянкою країни, яка дуже важкою ціною впевнено йде вперед, слідуючи європейським цінностям, загальнолюдським нормам життя людини, суспільства й держави.

Адже тільки в такому житті існує повага й прагнення повного дотримання цих цінностей, а значить – повага до людини та її законних прав.

Зараз я в чужій країні, де тихо, спокійно, безпечно... А в цей час мою квітучу, сонячну Херсонщину нищать російські нелюди.

Зовсім скоро закінчу школу, але не знаю, чи зможу одягнути гарну сукню на свій єдиний у житті шкільний випускний вечір. Навіть це право вони в мене забрали!