"Переживаю за свого брата і племінника, які знаходяться на передовій"

Наталія Алексєєва, вчителька української мови та літератури у Володимирівському ліцеї Баштанського району, Миколаївської області

«Війна. Моя історія»

Ранкова тиша… І раптом якось тривожно-наполегливо – телефонний дзвінок. Навіть і не розумієш спочатку, що це. Будильник?  Так не хочеться прокидатися…  А телефон все наполегливіше вривається в сон і шматує його, відганяє все далі… Беру нарешті телефон і чую схвильований голос директорки: повномасштабна війна! Яка війна?  (ніяк не можу второпати, бо це важко уявити). Одразу й не розумієш, але поступово починаєш усвідомлювати зміст почутого. Невже? Не може бути! Не повинно бути! Лежиш (бо вже нема куди поспішати – уроків сьогодні не буде) і приходиш до тями і ніяк не можеш повірити. Війна…  Останнім часом про неї говорили все частіше і частіше… Але не вірилось. Не хотілося вірити в те, що у ХХІ столітті вона можлива. Адже ми живемо у цивілізованому світі! Можна і треба домовлятися, знаходити спільну мову, чути і почути одне одного.

Але час іде, а нічого не змінюється. Ні, неправда. Стає все гірше. Стає очевидним, що це надовго. Страх все частіше охоплює мене : ревіння літаків, десь вдалині чуєш гуркіт ( техніка йде?), волає сигнал повітряної тривоги, і ракети…ракети.. кудись летять, несуть смерть і руйнування. За таких умов ніяк не можеш заспокоїтися. Думки снують і снують у голові. Їх так багато. Що буде? Що робити? Евакуюватися? А в новинах – про обстріли, про захоплення все більше наших земель, труднощі евакуації, знову обстріли, руйнування і смерті тисяч людей…

Щодня у соцмережах дивишся відео про колони окупантів, які проїжджають селами навіть не зупиняючись. Все. Тепер це їх територія. Стає зовсім страшно. Вони все ближче і ближче. Уже розмови про присутність ворога у сусідніх селах. Чутки, чутки… Бо хто знає правду? Канонада все ближче. Куди ховатися? Де укриття? Чи безпечно там?

 Ідуть дні.

І не можеш не вмикати телевізор. Від новин стає ще гірше. Сподівання на те, що скоро все закінчиться, розвіюється, як ранковий туман.

Чи змінила мене війна? Я навіть не задумувалася над цим питанням… Звісно, що так.  На початку війни я перестала спілкуватися зі своїми подругами, що живуть і росії.  Думала, вони переживають, хоч зателефонують і запитають: «Як ти?» Але нічого… По-іншому я подивилася на своїх двоюрідних сестер, які більше ніж пів року мовчали і не запитали: як ви?  Але все ж відгукнулися…

За цей час я стала дуже сентиментальною. Переживаю за свого брата і племінника, які знаходяться на передовій…Плачу, коли читаю вірші Соломії Українець, які вона присвячує нашим загиблим воїнам, не можу стриматися,коли сповіщають про бомбардування цивільних об’єктів і загибель під завалами дорослих і дітей,  коли бачу пости про допомогу хворим діткам, яким і раніше важко було зібрати гроші на дороговартісне лікування за кордоном, а зараз і поготів; боляче стає, коли бачу скалічених і покинутих тварин… А відео похорону наших захисників  дивитися взагалі не можу.

Але  я вірю в наші ЗСУ. Вірю в нашу перемогу. І так хочеться уже миру, бо розумієш, що мир – це найдорожче, що у нас було, а ми не зберегли.  Вірю в Перемогу, бажаю усім Перемоги.