Сучок Софія, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Слово, яке ніхто й ніколи не хотів би чути, вимовляти, а ще гірше – відчувати. Всього п’ять літер, а який жах, сум та відчай ховається за ними. Здавалося б, що у ХХІ столітті, у сучасному та розвинутому світі, таке просто неможливо, але, на жаль, мою рідну країну охопила вона – потворна, руйнівна, безжалісна – війна.

Той страшний ранок, який розділив життя мільйонів українців на «до» та «після».

Спокійно лягаючи спати напередодні 24 лютого 2022 року, я навіть уявити не могла, що зранку прокинуся не під звук свого дратівливого будильника, а під звуки вибухів, що долинали звідусіль. Телефон розривався від дзвінків наляканих родичів та друзів. На той момент єдине, що я відчувала, це нерозуміння і незнання, що відбувається. Заклякла сиділа на дивані, спостерігала за мамою, яка знервовано ходила по кімнаті, заспокоюючи бабусю на іншій стороні слухавки.

Той момент, коли зателефонувала моя подруга зі словами: «Софійко, вставай, війна почалася!!!» -  назавжди закарбувався в моїй пам’яті.

Під такий страшний і незвичний для нас тоді звук сирени, ми у поспіху зібрали найнеобхідніші речі й замкнули двері квартири з думкою, що завтра повернемося. На жаль, так швидко це не сталося… Ми виїхали у село, туди, де завжди панував спокій та затишок, проте не того дня. Сіре ранкове небо, прохолодне повітря, щебетання птахів, але відчуття тривоги й страху не покидало нікого. Провівши увесь день за переглядом новин, в голові були лише думки: «А що буде далі?» -  адже буденний ритм життя та побутові клопоти змінилися на хаос лише за один ранок…

З часом війна стала частиною життя. Призвичаїтися до нової реальності і зрозуміти, що «старий» світ залишився в минулому, було надзвичайно складно, але треба рухатись вперед.

І ось одного дня, я з мамою й молодшою сестрою, з валізами і квитками в руках стоїмо на автовокзалі, чекаючи на автобус, що відвезе нас за кордон. Знаючи, що там безпечно й спокійно, водночас відчувався сум і важкість на душі. Їхати за тисячі кілометрів у невідомість, залишивши свою домівку, рідних та близьких тобі людей – непросте рішення, але зваживши й обдумавши все, ми його прийняли.

Зараз я живу у Польщі. Мій сон не тривожать сирени й вибухи, я постійно маю світло і можу без перешкод здобувати освіту.

Але щодня згадую Україну, адже де б ти не знаходився, ніколи не забути місця, в якому народився й виріс, місця, де тобі було просто добре, бо там усе твоє, усе рідне. Слухаючи розповіді родичів та переглядаючи новини, я відчуваю жаль за свою країну й ніяк не можу зрозуміти, чому війна може безкарно руйнувати наші землі, залишаючи усюди, куди торкнеться лише спустошення і страждання, на які ніхто не заслуговує?!

Я не знаю, коли війна закінчиться, але  точно впевнена, що Перемога за сильними й непохитними, єдиними й цілими, незламними та непідкореними, за нами – українцями.

Адже витривалість і мужність українського народу, те, як уже 1000 днів ми відстоюємо свою незалежність,  неодмінно принесе Перемогу. Цей час невідворотно змінив нас, але попри усі виклики Україна вистоїть, ми виборемо своє майбутнє у вільний країні й ніколи не забудемо тих, хто відчайдушно й гідно поклав за це власне життя. І хочеться завершити словами Т.Г.Шевченка:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.