Мені 34 роки. Нас війна застала на відпочинку далеко від дому. Мене шокувало, що все так швидко сталося. Ця ситуація була шоком для нас усіх. Ми жили одним днем. У нас є сьогодні, а що буде завтра – побачимо.
Звісно, наше серце було в Маріуполі, і рідні перебували там. Це було тяжко. Я не знала, де моя сім’я. Зник зв'язок, а мої рідні були в центрі міста.
Моя вагітна старша сестра просиділа в підвалі до кінця березня. А з нею - ще й четверо дітей. Це було дуже важко: я розуміла, що ніяк не можу їм допомогти.
Зараз ми не можемо повернутися в Маріуполь. Зв’язатися з рідними я могла через знайому, яка залазила на багатоповерхівку і якось телефонувала. Про сестру я дізналася через знайомого, який працював у поліції і виїхав у Бердянськ. А безпосередньо з нею я поговорила, коли їх уже вивезли на територію Росії, у Таганрог. Потім я через естонських волонтерів знайшла їхніх колег із Москви, які допомагали вивезти людей із росії. Сестру з родиною вивезли на територію Польщі, зараз вони там. Сестра народила хлопчика.
