Павлова Наталія, ассистент вчителя Вознесенського НВК «ЗОНЗ 1-3 ст. – ДНЗ» №3

Війна. Моя історія

Я, Наталія, маю повних 65 років, з яких 55 живу в Україні на Миколаївщині. Більше сорока років навчала діточок у школі російської мови. Де б не жила і працювала, відчувала повагу та доброзичливе ставлення до себе. Мріяла про спокійну старість в оточенні рідних та друзів. Так би і було, якби ж хтось не прийшов мене «освобождать».   Від кого і від чого, я не зрозуміла й досі.

Проживаю я у місті Вознесенську, у районі, який має назву Болгарка. Я думаю, що і Вознесенськ, і Болгарка увійдуть в історію цієї війни, бо саме тут наші воїни-соколики зупинили ворога і погнали його назад, аж до Херсона.

Наш дім знаходиться у найвищій точці Болгарки, його і ще декілька будинків оточують три дороги. Мабуть, і це відіграло роль у подіях, про які я хочу розповісти. Відбулися вони 2-3 березня 2022 року. 24 лютого ми мали їхати до Миколаєва, везти старшу онуку на кольсультацію до лікаря. Звечора зібралися, налаштувалися.  А рано вранці подзвонила з Миколаєва донька. Мене налякав і розхвилював цей ранній дзвінок. Ніколи вона так рано не дзвонила. Невже щось у них сталося?

Сталося! У нас усіх! -Мама, не їдьте, не треба, нас бомблять! Війна! Шок! Як, чому, за що? Не повірила, не може такого бути, щоб Росія пішла війною на Україну. Завжди ж вважала, що ми братні народи...Перша паніка.

Спочатку не розуміли, що робити, серце краяла страшна тривога за дітей і онуків, що буде з ними, як вони там самі? Наступного дня приїхала донька з семирічною онукою.  У нас під хатою є невеличкий підвал. Затягли туди стільчики розкладні і невеликий стіл, щоб дитину було куди спати покласти.

Ховалися під час сирен у підвалі, по відбою виходили звідти. Так було до другого березня, коли почалося справжнє пекло. Я й зараз не можу спокійно, без сліз згадувати ті події...

Завила зранку сирена, ми побігли у підвал. Анютка сильно плакала і благала нас піти у будинок. Заспокоїти її міг тільки наш кіт Мурзік. Він наввипередки біг за нами, забирався дитині на коліна, мурликав. Аня гладила котика і потроху заспокоювалася. Як я вже казала, наш «п’ятачок» оточують три дороги. 2 березня по усіх  трьох дорогах пішла важка військова техніка.

Вулиця гуділа, хата двигкотіла, дитина плакала... Потім почули вибухи і стрілянину. Раптом пролунав дуже сильний вибух (пізніше дізналися, що підірвали автомобільний міст, єдиний, через який можна було дістатися у центр міста і далі за місто).

А далі ще страшніше!  Ми не знали, що відбувається там, надворі. Вибухи лунали часто, десь поряд і дуже гучно з різних сторін. У дворі щось цокотіло, гупало, свистіло і бахкало. Було чутно автоматні черги.  Вибуховою хвилею відкрило створки дверей підвалу, і ми побачили ноги у солдатських берцях: солдати бігали по моїх квіткових клумбах.  Зрозуміли, що у дворі йшов бій.

А у підвалі справжній жах. У чоловіка піднявся тиск, сказав, що йому так погано, що він помирає, він ліг на підлогу, бачу, що йому зовсім зле. Поміряла тиск-200 на 120, як ще його судини витримали! Почала відпоювати його краплями, таблетками. Онука плаче, все проситься в «домік».

Донька у ступорі, обійняла свою дитину і скам’яніла. А я наче в нереальному світі, наче кіно жахливе дивлюся, ніби не зі мною все це відбувається. Ледве тиск почав у чоловіка падати, Аня трохи заспокоїлася чи заморилася плакати, аж пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила сестра, яка живе через чотири хати від нас, сказала, що в її половині будинку після того, як щось гупнуло, пахне димом. Ми почали кричати, щоб вона швидко тікала з хати надвір.

Пройшло буквально пару хвилин, як почувся страшний вибух. Я кажу: «Все, Олі більше нема». Але через якийсь час знову дзвінок: «Наташа, я в одних носках і халаті валяюся у городі, що мені робити?»

Вона встигла якось доковиляти на поріг (в неї хворі ноги, ходила із паличкою), вибухнула хата, і її вибуховою хвилею закинуло у край городу. Ось що робити? Вийти не можемо, у дворі й по вулиці йде бій. Я почала дзвонити коллегам, що були у теробороні, добре що ще був зв’язок. Знайшла, прийшли два парубка і перетягнули її до сусідки.

Вибухи лунали до пізнього вечора. Пропало світло і пропав мобільний зв’язок. У нашому сховку холодно, темно, сиро. Дитина поїла трохи печива і водички попила, ми нічого не їли, навіть не згадали за цілий день, що треба їсти.

Нарешті все стихло. На столику поклали Анютку спати, закутали її у ковдру, дитина наче задрімала, кіт біля неї угрівся. Раптом чоловік каже: « У вас бутиль з огірками забродив і рванув, чи що?» І ми разам: «ГАЗ!!!». Схопили дитину й побігли чимдуж надвір. А у дворі теж нема чим дихати, стоїть сморід. Перебили газову трубу, і газ пішов у повітря.

Донька почала трясти Аню, будити, а та не прокидається, почала її по щічках шльопати, дівчинка застогнала і відкрила оченята. Донька впала перед своєю дитиною на коліна і тут її прорвало. Я ще ніколи не чула, щоб вона так ще колись ридала-голосила. Ми не заважали, нехай виплачеться.

Зайшли у дім, там теж сморід стоїть. Світла нема, холодно. Але де подітися? Кинули матрас на підлогу у куток, поклали дитину, самі просиділи до ранку, прислухалися. Вранці, як стало видно, вийшли подивитись, що з хатою.

У кімнаті, що вікнами виходить на вулицю, простреляна рама, пуля влучила у стелю і відрикошетіла у стіну, там і застрягла. Знадвору штукатурка пооббивана, у воротях дірка від снаряду, двір гільзами різними усипаний. Навпроти дому – підбитий російський БТР, недалеко від нього труп.

Ранком подзвонив син: «Тікайте з Болгарки. Я везу своїх на дачу за місто, потім повернуся за вами. Вам треба тільки у центр через кладку перейти, бо моста ж вже нема». Добре сказати, дістатися центру, а як? У мене хворі суглоби, через стрес зовсім ноги не носять, як туди добігти? Чоловік, трохи повагавшись, наказав хутко саме необхідне зібрати- будемо якость добиратися. Я швиденько покидала у валізу якісь речі, донька уже з готовими до нас приїхала. Все це поклали у тачку садову і рушили : чоловік із тачкою, донька з Анютою, Аня з рюкзачком, в якому підручники, і я з Мурзіком ковиляю позаду.

Майже дісталися річки, але перед спуском тероборонівці насипали велику купу земли, тільки вузенька тропочка лишилася, тачкою не проїхати. Біля цієї купи стояла якась старенька, ще спитала, коли почнуть трупи по вулиці збирати.

Ми віддали їй наш транспортний засіб та й побігли далі, а за спиною у нас уже знов лунали вибухи.Пощастило, що назустріч йшов колега, який пішов у тероборону, він попередив, що йти можна тільки по бетонованій доріжці, бо остання територія замінована.  Дісталися центру міста, там на нас вже чекав син. Поїхали на дачу,у старенький маленький будиночок на дві кімнатки.

Нас усього одинадцять чоловік, з них двоє дітей і старенька бабуся, свахіна мама. Вона все не розуміла, що відбувається, де ми, чи вже у пліну, чи де?

Свого підвалу чи якоїсь схованки на ділянці нема, під час сирени бігли через два городи до сусідки у підвал, бабу Катю просто волоком наші чоловіки тягли по перекопаним городам.  Спали по черзі, бо не було на чому, усьго три диванчики, а нас гурьба.  Так прожили два дні у селі за містом. А у Вознесенську лунали кононади.

На третій день прилетів ворожий літак і зкинув три бомби на село, декілька хат у кінці села рознесло вщент.

Наступного дня поїхала я з сином у місто, треба харчів хоч якихось знайти у крамницях, та може ліків як повезе, аптеки позакривались, а магазини працювали. Нам пощастило –зустріли синового друга, він запропонував нам свою хату, вона порожня стояла у біль-менш тихому віддаленому від центру мікрорайоні. Ми перебралися туди. Там добре.

Є світло, тепло, вода, газ... Але ж нас одинадцять і два кота, а ліжко одне і диван один. Дітей і стареньку бабусю поклали на постіль, дорослі –на підлогу. Дякуючи сусідам, знайомим, мали матраси та ковдри. Ось справді –люди пізнаються у біді.

Так прожили два тижні, поки не дізналися, що грунтову дорогу через передмістя вже розмінували і можна нею проїхати. Тією дорогою вже й хліб возять на Болгарку. Вирішили піти подивитись, чи вціліла хата, чи є куди повертатися. Пішли з чоловіком у «розвідку» через кладочку. Хата ціла, тільки побита , дірка у воротях, двір у гільзах, троянди поламані-витоптані. Але всередині все ціле.

Позамітали у дворі, молотком вирівняли дірку у воротях, скотчем заліпили пробоїну у рамі, поприбиралися, узяли машину та й поїхали за своїми дівчатами. Син теж вирішив повертатися вже до себе додому.

Наступного дня повернулися. Того ж дня, десь через півгодини після того, як ми проїхали, на тій дорозі на міні підірвалися і загинули батько їз сином. Дякувати Богові, нам пощастило. А потім ми поїхали з Вознесенська, його майже щодня бомбили. Аня почала заікатися, її треба було якось виводити із стреса. Спочатку тиждень були високо у Карпатах, у Сенечеві. У нас весна, а там сніг, хуртовини, снігові кучугури. Дитина потроху почала заспокоюватись, стала краще розмовляти. Потім місяць жили у Жмеренці, виняйли будинок у жіночки. Вона нам дуже співчувала, допомогала, чим могла.

Ми потоваришували і зараз Ніна мені наче старша сестричка. Повернулися додому вже у травні. Українці неймовірні! Де б ми не були, усюди нам зустрічалися чуйні, добрі, щедрі на добро люди. Вдячна їм буду довіку.

Ось така моя історія  цієї клятої війни. Можливо, хтось скаже, що нічого особливого... Але ще першого березня в мене сивина була лише на скронях, а третього березня,  коли син мене побачив, то з розпачем вигукнув: «Мама, ти зовсім сива!».  Але не хочеться закінчувати розповідь на негативі. Вірю, що переможемо, відбудуємо країну і все буде добре.