Яремчук Зореслава, 8 клас, Комунальний заклад "Йосипівська гімназія Самгородоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пустовіт Ірина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Горе нашого сьогодення  не описати словами. Воно буває різним, але однаково нещадне і болюче. Горе буває таким, що рана від нього загоюється десятиліттями, а то навіть більше. У кожного своє власне горе. Горе – це втрата близької людини, знищений будинок, війна, тяжка хвороба чи розлука. Та от найбільше горе, на мою думку, це геноцид українського народу. На жаль, минулий рік не був переможним у цій війні, але є надія, що саме цього року все скінчиться. Надія є завжди і весь час. Щодня, щохвилини й щосекунди.

Людській жорстокі немає меж. Людська жадоба найгірша. Диктатура, що нависла над нами, її кислий присмак витає поміж нас і заражає нашу свідомість, отой гіркий неспокій, котрий нагадує про себе знову й знову, де б ми не були.

Є спогади, котрі варто забути, викинути із свого життя подалі. але цей день неможливо стерти із пам'яті. Цей  і кожен наступний прожитий нами день закарбувався десь там: у нових підручниках, книжках, у одній із серій новин. День, що палав, вмирав, згасав і народжувався знову. День, що переслідує нас кілька років. Усі ми – частинка цієї історії. Ми саме ті люди, про яких писатимуть, згадуватимуть. Знадобиться багато часу, щоб почати жити знову. Набуті рефлекси під час війни, що будуть далі мучити свідомість, ніколи не зникнуть ті страх і тривога.

Кожен з нас знайшов для себе дещо інше. Інше життя, в іншому світі. Життя без дому, без своїх рідних чи близьких, покинутих та скорботних. І все це у наш час, війна пов'язалась з сьогоденням.

Війна стала найжахливішим періодом в моєму житті. Вона захопила мою повсякденність, змушує прокидатись щоночі. Всюди я чую її голос і крики, війна залишилась у розбомблених домівках, спалених селах і покинутих містах. Залишила слід у нас самих - стомлені очі від розчарування, з безмежною надією на краще.

Нам не потрібна допомога з боку «братського народу», нам потрібно, щоб  нарешті настав мир, якого ми так довго очікуємо.

І тому серед всього цього хаосу, серед тисяч розбитих, покинутих життів, ми мусимо бути сильними. Наша сила – в підтримці один одного, єдності, розумінні. Ризикуючи життям, ми демонструємо нашу силу всьому світу: лікуємо, навчаємо, будуємо, рятуємо, донатимо та відновлюємось знову. Ніщо так нас не об'єднує, як спільна мета – перемога. Справжній прояв людяності – у нашій допомозі. Вона є різною: хтось бореться на фронті, хтось надсилає гуманітарку, хтось ночами не спить, лікуючи порарених та військових, навіть звичайні люди розбирають завали після обстрілу. Наша сила – в наших словах.

Підтримка під час війни безцінна, теплі обійми спроможні сховати від куль  та ракет бодай на хвилинку, історії мирних та полонених, військових та поранених – спонукають на допомогу. Кожна нова історія, як крик про допомогу.  Крізь страх та тривогу ми дійдемо до своєї мети.

Подія, що змінила все – війна. Вона змінила нас самих, змінила місце роботи. Замість чотирьох стін довга небезпечна дорога, аби добратися до тих, хтоне  має майже нічого. Наразі важливе не тільки волонтерство, а й розголос усіх подій. Кричимо про збори, донати, щоб весь світ став бодай трохи людянішим. Єдність та підтримка – сила, що здатна змінити все та нас самих. Це наша сила, з якою ми боремося, існуємо й відновлюємось знову.