Я з Харкова. Моє життя до війни було мрійливе, була безліч планів на життя. Ну а зараз виживаємо, як можемо, вчимося радіти життю заново.

Це була п’ята ранку. Я ще й біля аеропорту живу. Нам зателефонували, кажуть: «Аеропорт горить!» Спочатку ми нічого не бачили, потім почули вибухи, зайшли в інтернет і побачили, що це правда. Ми ще збиралися на роботу. Пам’ятаю, як стоїмо на балконі, дивимося: люди кудись їдуть. Потім і ми зібрали в один пакетик все своє життя і поїхали.

Важко прийняти те, що не можемо повернутися додому. Там ми так плідно працювали, щоб у сім’ї було все добре, а зараз - нічого немає. Морально дуже тяжко розуміти, що у нас все відібрали. Тяжко бути без рідної домівки.

В перший день війни мені зателефонувала тітка моя, сказала: «Збирайся, їдемо до батьків!» Але ми до них так і не доїхали, бо там вже також були вибухи

Ми перший день стояли на трасі, бо людей було дуже багато. Багато людей стояли просто з рюкзаками. Їх підбирали ті, у кого були місця в машині. Мене дуже мене зворушило, що у нас небайдужі люди.

Спочатку ми були в Рівному. А коли руських відігнали від Тростянця, поїхали до батьків в Охтирку. В Харків також приїжджали за речами. З нашим майном поки що все більш-менш добре. Але Харків сильно розбили.

Ми віримо в наші Збройні Сили, в наших хлопців - вони в нас найкращі. Ми віримо, що переможемо, а от коли - я не можу сказати. Ми слідкуємо за новинами і чекаємо. Хотілось би швидше повернутися вже до рідного Харкова.