Я живу в найнебезпечнішому районі Донецька – Київському. Під час обстрілів ховалася в підвалах. Рятуватися доводилося самій, діти мої виїхали, а чоловік помер. Зі мною залишилася поруч тільки кішка, яка стала своєрідним оберегом. Якщо моя кішка по-пластунськи лізе в шифоньєр, значить, потрібно ховатися, будуть стріляти.
Це вже друга війна, яку я пам’ятаю. У 1941 році мені було шість років, тоді фашисти захопили мій рідний Мелітополь. Будинки зрівняли із землею, бомбардування тривали вдень і вночі. Ми були голодні страшенно.
Після війни і навчання я переїхала до Донецька. Тут вийшла заміж і все життя пропрацювала диспетчером на підприємстві «Вода Донбасу». Але страх свій від тієї війни я перенесла. Коли настав мирний час, все це притупилося...
Я не отримую пенсію вже рік. Через хворі суглоби і серце я не можу навіть вийти з дому. Про те, щоб виїхати і переоформити пенсію, навіть мова не йде.
.png "Імена")
