Мені 31 рік. До повномасштабного вторгнення працювала в школі кухарем, робота була стабільна. В тій же школі навчались мої діти. Усе було добре. 

23 лютого старший син зламав праву руку - був складний перелом. Його відвезли в лікарню в місто Лиман, там прооперували. А на ранок повідомили, що почалася війна. Сину потрібна була ще додаткова операція. Він був на домашньому лікуванні, і 9 березня його прооперували в місті Краматорську, вставили спиці. А вже 5 квітня ми виїхали з Краматорська. 

Жили рік у Німеччині, але не склалося в нас там. Їжу потрібно було діставати. Працювали в місцевих фермерів на городах, щоб придбати продукти. Я торти пекла на замовлення, булочки, пиріжки продавала. 

Місцеві діти не прийняли наших дітей, важко їм було. Навчання добре складалось, але через незнання мови дітей прийняли у клас на рік менше. 

Старший син повинен бути в шостому класі, а його взяли до п’ятого. Меншого взяли в перший клас, хоча він був уже в другому. Стався булінг, і ми повернулися додому в березні того року. 

Поки що живемо вдома, в Краматорську. Дитина продовжує навчання. Роботи стабільної немає. Живемо тільки з того, що на городі маємо.

Бачу в майбутньому мирний український Краматорськ. Дітям важко без спілкування, без навчання. Були в нас додаткові консультації, діти залюбки ходили навчатися. Відкривали пункти незламності, і там факультативи проводили. Старший син добре зрозумів хімію, молодший – математику. Діти два місяці їх відвідували. А зараз усе скасували у зв’язку з небезпечноюю ситуацією. Поки що навчання немає. З дітьми є деякі складнощі, тому що вони ізольовані від суспільства. На дітях дуже позначається війна. Вони не можуть довго спілкуватися спокійно, одразу переходять на крик.