Трояновська Єва, 1 курс, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу (КПК МТС)

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дзера Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен громадянин України постраждав від цієї війни, кожна родина стикнулася із горем втрати близьких людей, втрати віри в майбутнє і надії на звичайне людське щастя. Мені всього пʼятнадцять, але моя історія вже звучить трагічно. Десять, майже одинадцять років тому я жила звичайнісіньким життям у повній родині з вродливою мамою і кремезним татом, який був головним у нашій родині, в маленькому містечку Ровеньки, що біля Луганська. Мої батьки обожнювали одне одного і їх маленьку принцесу, то була справжнісінька любов. Мама щодня була зі мною, вчила читати, водила на танці і проводила зі мною час, а тато багато працював, тому його вихідні були завжди святом для мене і для нього, і коли цей момент нарешті наставав, нам ніхто не був потрібен. Ми гуляли парком, дивилися вдома мультфільми і їздили у Луганськ купувати нові іграшки.

Стрімко стали розвиватися події, коли почалася війна. Я не розуміла що відбувалося у світі, бо була замала, але точно памʼятаю нашу вітальну, весняне сонце з вікна і батьків, які з жахом розмовляли про політику. Якісь незрозумілі слова і терміни від яких йде неприємне відчуття. Мама потім казала, що в мене, як для дитини, було обличчя розуміючої дорослої людини, можливо так і було.

Під гучними звуками вибухів ми дізналися, що тато серйозно хворий і його вже не врятувати.

Лікарі виявили рак четвертого ступеня.

Мама стримувала сльози переді мною та батьком і її образ був промінцем світла для нас і надією на краще. Далі були відвідування лікарень і безкінечні аналізи і дії лікарів, все це мене дуже лякало. Цей жах стрімко розвивався, тому тата мені намагалися не показувати. Сильного міцного чоловіка хвороба зовсім не змилосердила і залишила від нього тільки худого, хворобливого вигляду дідуся.

Помер він вночі, з сьомого на восьме серпня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Наша родина втратила міцну опору і ми з мамою залишилися самотніми дівчатами, зовсім не розуміючими як жити далі.

Мамою було прийняте рішення вирушити до Києва на збережені кошти і з мрією про світле майбутнє. Також вона перевезла сюди автомобільний бізнес, який, крім проблем, нічого не приніс.

Бідолашна жінка ледве стояла на ногах, тільки-но втративши кохану людину і з маленькою дитиною, яку треба було вести до першого класу.

З тих подій минуло десять років, я подорослішала і тепер бачу серйозність нашої ситуації. Хочу всьому світу розповісти що сталося зі мною та моєю родиною, що дотепер ми страждаємо від кровопролиття на нашій багатостраждальній землі. Я добре знаю історію нашої країни, всім серцем обожнюю Київ, що став за стільки років рідним, і за всі два з половиною роки жодного разу не виїжджала. Я знаю, що моє майбутнє тільки на рідній землі, і ніде більше.

Двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року увечері я підготувала неперевершений реферат з геометрії з чудовими ілюстраціями, тому засинала я з думками про завтрашній успіх і чудову оцінку, але сталося страшне. Я добре пам’ятаю цей день - двадцять четверте лютого. Як прокинулася рано-вранці і мама повідомила про те що коїться в країні, як весь день читала новини і коли лягала спати не була впевнена що прокинуся завтра. Це незрівнянно навіть із самим жахливим сном.

Живемо надією на перемогу добра над темрявою, інакше не може бути.

І ті, хто розпочали цей жах на нашій землі обов’язково будуть покарані.

Живемо надією. Живемо вірою. Живемо любов’ю.