Єва, 1 курс, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу (КПК МТС)

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен громадянин України постраждав від цієї війни, кожна родина стикнулася із горем втрати близьких людей, втрати віри в майбутнє і надії на звичайне людське щастя. Мені всього пʼятнадцять, але моя історія вже звучить трагічно. Десять, майже одинадцять років тому я жила звичайнісіньким життям у повній родині з вродливою мамою і кремезним татом, який був головним у нашій родині, в маленькому містечку Ровеньки, що біля Луганська. Мої батьки обожнювали одне одного і їх маленьку принцесу, то була справжнісінька любов. Мама щодня була зі мною, вчила читати, водила на танці і проводила зі мною час, а тато багато працював, тому його вихідні були завжди святом для мене і для нього, і коли цей момент нарешті наставав, нам ніхто не був потрібен. Ми гуляли парком, дивилися вдома мультфільми і їздили у Луганськ купувати нові іграшки.

Стрімко стали розвиватися події, коли почалася війна. Я не розуміла що відбувалося у світі, бо була замала, але точно памʼятаю нашу вітальну, весняне сонце з вікна і батьків, які з жахом розмовляли про політику. Якісь незрозумілі слова і терміни від яких йде неприємне відчуття. Мама потім казала, що в мене, як для дитини, було обличчя розуміючої дорослої людини, можливо так і було.

Під гучними звуками вибухів ми дізналися, що тато серйозно хворий і його вже не врятувати.

Лікарі виявили рак четвертого ступеня.

Мама стримувала сльози переді мною та батьком і її образ був промінцем світла для нас і надією на краще. Далі були відвідування лікарень і безкінечні аналізи і дії лікарів, все це мене дуже лякало. Цей жах стрімко розвивався, тому тата мені намагалися не показувати. Сильного міцного чоловіка хвороба зовсім не змилосердила і залишила від нього тільки худого, хворобливого вигляду дідуся.

Помер він вночі, з сьомого на восьме серпня дві тисячі п’ятнадцятого року.

Наша родина втратила міцну опору і ми з мамою залишилися самотніми дівчатами, зовсім не розуміючими як жити далі.

Мамою було прийняте рішення вирушити до Києва на збережені кошти і з мрією про світле майбутнє. Також вона перевезла сюди автомобільний бізнес, який, крім проблем, нічого не приніс.

Бідолашна жінка ледве стояла на ногах, тільки-но втративши кохану людину і з маленькою дитиною, яку треба було вести до першого класу.

З тих подій минуло десять років, я подорослішала і тепер бачу серйозність нашої ситуації. Хочу всьому світу розповісти що сталося зі мною та моєю родиною, що дотепер ми страждаємо від кровопролиття на нашій багатостраждальній землі. Я добре знаю історію нашої країни, всім серцем обожнюю Київ, що став за стільки років рідним, і за всі два з половиною роки жодного разу не виїжджала. Я знаю, що моє майбутнє тільки на рідній землі, і ніде більше.

Двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року увечері я підготувала неперевершений реферат з геометрії з чудовими ілюстраціями, тому засинала я з думками про завтрашній успіх і чудову оцінку, але сталося страшне. Я добре пам’ятаю цей день - двадцять четверте лютого. Як прокинулася рано-вранці і мама повідомила про те що коїться в країні, як весь день читала новини і коли лягала спати не була впевнена що прокинуся завтра. Це незрівнянно навіть із самим жахливим сном.

Живемо надією на перемогу добра над темрявою, інакше не може бути.

І ті, хто розпочали цей жах на нашій землі обов’язково будуть покарані.

Живемо надією. Живемо вірою. Живемо любов’ю.