Ми живемо з дружиною зовсім одні в будинку з тріщинами та поліетиленом замість вікон. Сумуємо за дітьми страшно. Живемо, як відлюдники. Якби не дружина, так і поговорити ні з ким було б. Сусіди виїхали, вулиці порожні, вважай, нікого навколо немає.
Були потужні обстріли, ми ледве під ними не загинули. Нашого пса Тобі поранило осколками. Напевно, у ньому ще осколок і залишився, тому що коли спека, він дихати не може, хрипить. Ми думали, не виживе, а він вижив.
Раніше нас годувала наша земля – її здавали в оренду або за гроші, або в обмін на зерно. А зараз земля не обробляється, тому що все заміновано. Ось уже чотири роки ми з неї нічого не отримуємо.
Грошей немає, економимо на всьому. Живемо в холоді, тому що палимо, щоб економити, тільки вдень. Вугілля на всю зиму не вистачає. Хліб привозять раз на тиждень. І четвертий рік у Славному немає води. До колодязя треба ходити чотири кілометри. Військові давали нам годину вранці, щоб з'їздити до колодязя і зробити запас води. Звичайно, не всі встигали…
.png "Імена")
