Я жила у Дружківці. З перших днів повномасштабного вторгнення місто перетворилось на лінію фронту. Гучні вибухи мені було чутно постійно.

Я не могла в це повірити. Довелося покинути рідне місто, що для мене було найстрашнішим. Виїхала заради неповнолітньої дитини.

Тим більше, якби місто окупували, я би жити там не змогла. Після евакуації в Полтаву перші два місяці з родиною не розпаковували валізи, бо чекали на повернення додому, але довелося затриматись. Полтава схожа на Дружківку. Кожного дня я думаю про рідне місто. Там залишається моя тітка та батьки. Я дуже хочу повернутись додому після настання миру.