Життя змінилося кардинально. Наше місто окуповане з березня 2022. Прийшлося виїжджати всією сім'єю на територію, підконтрольну України. Жити під російськими прапорами з російськими військами поруч та разом з колаборантами міста не було ні сил, ні бажання. Треба було рятувати майбутнє своїх дітей, виїжджати заради українського навчання та спокійного завтра (хоч і в умовах війни, обстрілів, але не на території, де немає законів)

Для мене самим важким був сам початок війни, усвідомлення, що на нас напала Росія, обстріли мирних міст та населених пунктів. І прийняття рішення про евакуацію з рідного міста теж далося нелегко, як і сама дорога до Запоріжжя, пошуки тимчасового житла, налагодження побуту.

Відразу після початку військових дій в магазинах, аптеках розкопали все першої необхідності. Навіть не було де взяти хліба, треба було вистояти величезну чергу, щоб щось купити. Згодом всі запаси були розпродані в магазинах і нові підвози почали здійснюватися лише через деякий час. Але допомагали сусіди, знайомі, друзі - всі ділилися один з одним.

Як донька сама каже, для неї самий страшний був перший день війни, коли її сестра студентка виїжджала з Харкова. Ми разом не могли дочекатися, коли вона доїде, дуже нервували та кілька разів плакали. Але, нарешті, ввечері, старша донька дісталася дому.