Оксана з родиною вже кілька місяців живе у Запоріжжі. Але з житлом виникли такі проблеми, що їй з чоловіком, ймовірно, доведеться повертатись в напівзруйновану хату

Ми з Гуляйполя з чоловіком, сином та невісткою виїхали у Запоріжжя. До війни ми працювали, жили прекрасно -  все було добре. Але наш будинок дуже постраждав від обстрілів, тож ми все покинули і поїхали. Живемо по гуртожитках – куди поселяють. Роботи немає, на оренду житла коштів немає. У серпні в гуртожиток студенти будуть поселитись, тож маємо виїжджати. Діти у Запоріжжі залишаться, а ми з чоловіком у зруйновану хату, мабуть, будемо повертатись, бо більш нікуди.

Коли почалась війна, ми не вірили, що в Україні може таке бути взагалі. Не вірили, поки снаряди не почали літати над головою та падати на город.

Щоб вижити, ми навчились розрізняти, хто стріляє, звідки і куди приземляються снаряди. Бігали ховалися по підвалах, по хатах.

Ще й на старість залишились бомжами, тому що в хаті дах побило, вікна повилітали, а двері покоробило так, що неможливо в дім зайти. Все життя наживали - і залишилися без нічого. І навіть після цього шкода було дім залишати. Тварини всі там залишились, коти, хазяйство – все наше життя.

Складно виживати. Я допомогу грошову отримую, а чоловік ще жодного разу не отримав. Добре, що гуманітарну допомогу дають – хоч з голоду не помремо.

В Гуляйполі немає ні газу, ні світла, ні дров. У нас було газове опалення - його перебили. Світла нема з четвертого березня. Можна було б переробити опалення на пічне, але дрова брати ніде - у посадках снаряди валяються. Проблеми не припиняються. Ми ніби висимо у невагомості, а не живемо. Гадки не маю, що робити.

Додому хочеться кожен день все більше і більше. Ми всі чекаємо миру чи перемоги. Так, буде важко починати все спочатку у 45 років, але я думаю, що нам все вдасться. Аби тільки почути, що все скінчилось, - і можна повертатись додому.