Я народилася в Курську. У 10 років сюди привезли батьки, приїхали на шахту працювати. З 10 років я тут, вже вважаюся місцевою. Виростила двох дітей. Працювала машиністом котла в котельній, 37 років стажу, на одному місці постійно.

Жити хочеться. Не хочеться помирати

До війни в селищі все було. І клуби були відкриті, і всі діти ходили в школу, все було нормально.

Тепер позакривали все, шахту закрили – наше дихання найголовніше. Селище спорожніло, повиїжджали люди, будинків скільки зруйновано! 50 років наш будинок гримів, гудів, а тепер порожньо, всі квартири порожні.

Так це ще багато хто повернувся. Повертаються люди додому, а умов немає. Війна – всьому перешкода. Люди просто не витримують. Ляжеш – починають, вже лякаєшся всього на світі. Війна заважає жити. Миру, миру, миру треба.

І опалення не було, і води не було – часто перебивали, і світла не було. Страждали дуже через це. Як що – так води немає, а щоб зробити – все під обстрілами. Взимку тут місяць взагалі опалення не було. Одягнені-взуті люди ходили. У бабусі квіти замерзли – квартира ж не опалюється.

Миру хочемо, миру – і буде здоров’я тоді краще. І жити хочеться. Не хочеться помирати.