Гончаров Руслан, учень 9 класу Харківського ліцею №152 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боклагова Лілія Леонідівна

Війна. Моя історія

Ніч. Скрізь тривогу, яка тепер щільно оселилась у душі, намагаюсь заснути. Раптово, десь зовсім поруч, пролунав потужний вибух. Будинок підскочив і захитався від сильної повітряної хвилі. За хвилину вся родина темними сходами швидко спускалась із п’ятого поверху униз, тримаючи тривожну сумку, на ходу одягаючись.

Дорога через двір до укриття в підвал будинку під відкритим нічним зимовим небом була сповнена дуже гучними новими звуками: хрускіт віконного скла під ногами та невимовно голосне гудіння ворожого літака вгорі.

Небо вперше за моє життя викликало не захоплення, а відчуття великої біди. Сусіди допомагали один одному. Моторошно було помічати, що при цьому ніхто не розмовляв, було не чутно ні слова. Всі намагались навіть не дихати, щоб було чути, що відбувається назовні.

Так тієї ночі для мене почалась війна.

Кожного дня, поки ворог наносив удари по мікрорайону, ми проводили у підвалі будинку. Спати було неможливо. У голові так же тихо, як поводились люди в підвалі, повзали думки: можливо, це сон? Страх за рідних не залишав мене. Ніколи раніше такого не відчував.

Кожна клітинка тіла була збуджена. Безпорадне становище ще більше занурювало у відчай. Навіть маленька пташка й рослинка —  і ті в тривозі.

Звичайно, у перший день, коли було оголошено війну, всі відчували велике пригнічення. Наступні дні почали сприйматися якимись уривками: довжелезні черги за хлібом і харчами, новини про руйнування, про військових, що гинули, захищаючи місто, смерті мирних людей, гуркіт танків, тривожні сирени.

Життя завмерло, зупинилося, немов у акваріумі, а поруч з цією крихкою річчю швидко й нещадно летіли події, що можуть враз розбити цей акваріум, цей тендітний світ.

Я народився 14 років тому в Харкові. Отже, 14 років життя — це вже і моя історія. Вона є часткою історії моєї родини, друзів, міста, країни. Я гордо відчуваю себе частинкою чогось величного. Колись і про мою історію говоритимуть, як про минуле. Чи запам’ятають тільки, як добу ворожнечі, руйнування, війни, та смерті? Зараз історія «пишеться» щодня, щомиті.

На жаль, нашому поколінню довелося на власні очі бачити обличчя війни. Бурхливий потік подій змінює людей, що проходять крізь неї, вони по-справжньому цінуватимуть життя, не марнуючи його даремно.

Це горе та біль ніколи не повинні повторитися.  Невже розвинуті, сучасні люди, як у давнину, не досягли ще способу життя без війни?

Ні! Людина живе не для вимірювання глибини кишень та гаманців, не для креслення меж та кордонів, не для визначення, хто кращий, не для того, щоб ховати дітей.

Людина живе для утворення ладу та гармонії світу задля наступних поколінь.

Моя історія —  це не війна! Моя історія —  це перемога, яка виправдовує життя та кров багатьох синів і доньок землі своєї.

Моя історія —  доба великих звершень, які запишуть навіки як часи розвитку самостійної сильної держави, де розумні цілеспрямовані люди дбають, в першу чергу, про свій народ. Моя історія про сумлінну працю, творчість, мир, добробут, здоров’я, збереження традицій, мови, духовності.

Нам є чим пишатись: могутня і красива давня історія свободолюбного та незламного народу, самобутня культура, сучасна наука, природні ресурси, активна патріотична молодь, що готова віддати життя заради рідної України.

Щоб все це здійснилось, нам, юнакам, треба не бути байдужими, а долучатись до допомоги дорослим, волонтерам, військовим. І головне —  гарно та сумлінно вчитися так, щоб всі мрії про майбутнє справдилися.

Моя історія —  бути корисним, самовідданим, щоб побудувати щасливе майбутнє —  країну-сад.

І зацвіте наша славна Україна, країна-сад з прекрасних будівель, що матимуть великі світлі вікна, з розумних книжок, натхненних пісень, з високих досягнень, з великих потужних заводів, безкраїх родючих ланів, сад мислителів, митців та майстрів. А поки, щоб цей сад зацвів, треба робити багато важкої буденної праці, наближаючи перемогу пори цвітіння моєї справжньої Історії!