Ткачук Дар'я

10 клас, Лугинський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Новаковець Юлія Францівна

Війна. Моя історія

24 лютого… День, який назавжди залишиться найгіршим спогадом у моїй пам'яті. О 5 годині ранку я прокинулася від вибухів та звуків ворожих літаків. Одразу ж з наляканим обличчям до моєї кімнати увірвалася мама. Я вперше побачила її такою схвильованою і не розуміла, що відбувається. Часу на роздуми у мене не було. Адже з першим словом "війна", яке долинуло з маминих уст, мої очі наповнилися слізьми. Вона наказала складати речі у валізу, адже ми згодом покинемо домівку. У той момент мені здалося, що моє серце перестало битися. Я хотіла вірити, що це страшний сон, але часу на це не було. Ще декілька днів я сподівалася, що все минеться, але...

Вже згодом ми попрощалися із залишеним удома світом, і вирушили у далекий і невідомий шлях. Дорога виявилася надто складною. Я не могла зосередитись на своїх думках. Майже всю дорогу ми їхали в тиші, яка лякала мене ще більше. Я чула як б'ється моє серце, та як, час від часу, починає плакати сестричка. Мама старалася підтримувати нас та налаштовувати на краще. Дивлячись в її наповнені болем очі, я ледве стримувала сльози.

Дорогою я бачила зруйновані будинки, ворожу техніку, та чула звуки ворожих літаків, від яких шалено починало битися серце. Ми рухались у небуття.

Мене нестерпно переповнював страх…

Навіть, коли ми опинилися у безпечному місці в чужій країні, я не переставала думати про свою домівку. Мені було неспокійно. Щовечора, коли я лягала спати, то згадувала свою оселю. Часто залишала вікно відкритим, намагаючись схопити запах свіжого повітря з полів, які бачила зі свого вікна вдома. Моє серце стискалося від суму, коли я думала про свого татуся та близьких, які залишилися вдома. Я щодня телефонувала татові, щоб почути його голос, та впевнитись, що з ним усе добре. Час від часу переглядала старі фотографії, на яких були зображена вся родина. Щиро сподіваючись, що зовсім скоро ми знову зможемо повторити ці світлини. Вони допомагали мені пережити відстань від рідної домівки.

Життя за кордоном було важке. Я почувалася чужою в цій країні.

Ми стикалися з численними труднощами. Щомісяця намагалися відправляти гуманітарну допомогу на фронт. Також старалися морально підтримувати воїнів.

Почали будувати нове життя. Але ностальгія за рідною хатою і мрія про повернення залишалися у моєму серці. Я ніколи не забувала про те, де я народилася і звідки коріння мого роду. Хотіла бачити рідну країну безпечною та вільною. Ця мрія була важким шляхом, який ми змушені подолати.

І ось, нарешті після довгого року очікувань, ми обрали рішення повернутися додому. Того дня, серце билося швидше, ніж зазвичай. Весь день був сповнений хвилюванням. Хотіла швидше побачити свого тата. Я дуже скучила за ним, за його порадами, за спільними вечорами і за його теплим сміхом та яскравою посмішкою. Коли ми під'їхали до будинку, мене переповнювала тривога.

Двері відчинилися. На порозі стояв тато, а за ним, радісно виляючи хвостиком, підстрибував мій песик. Тато трохи постарішав, але його очі були такі ж ясні і теплі, як і завжди. Ми подивилися одне на одного. У цей момент не треба було зайвих слів. Я побігла до нього і кинулася в обійми, обвила руками так, ніби боялась відпустити. Наші голоси були переповнені емоціями, а серце наповнювалося щастям. З маминих очей котилися сльози радості. Вже згодом вона приготувала смачну вечерю, і, сидячи на кухні, ми ділилися різними новинами. Ця зустріч була дуже гарячою та довгоочікуваною.

В Україну я повернулася іншою. Змінила свої цінності, почала жити більш свідомо. Також повернувшись додому, я краще зрозуміла, яка я є справжньою і ким хочу бути.

І зрозуміла найголовніше, найкраще жити на своїй землі, адже це дарунок, який ми повинні цінувати і дбати про нього.