Єрмакова Катерина, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 157 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приходько Вікторія Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Cкоро тисячний день повномасштабної війни. Яким був мій шлях? Звідки я почала і де зараз? Харків. Двадцять шосте лютого 2022 року. Два дні від початку війни здавалися якимись бавовняними, несправжніми, наче сон. Прокинулася у своїй квартирі та зробила чорний чай. Хоч і спала в чоботях, але все одно було дуже холодно. Зранку мали план піти в школу, у якій я навчалася (з неї зробили щось на кшталт «безпечного кутка»), та сидіти там до ночі. Але знайомий моєї мами відвіз нас у бомбосховище. З цього все почалося.

Перші години там пройшли, як у тумані. Мені не було погано, не було добре, навіть не було зрозуміло, чи у свідомості я, чи існую взагалі.

Важко було підняти руку або сфокусуватися на речах, таке враження, ніби моє тіло та мозок жили різними життями. Лише ввечері вперше почала розглядати людей, придивлятися до того, що вони роблять, старалася слухати, про що говорять. Коли їх не помічала, то вважала,  що всі навколо були налякані, сумні. Дуже здивувалася, що все навпаки: хтось грав у телефоні, хтось жартував, мені навіть чай принесли. Реальність вже не була десь там, вона була тут. А я в ній.

Коли мої очі «широко розплющилися», а туман пішов геть, то зрозуміла, що сталося. Тільки тоді все перестало бути несмішним жартом.

Сон у взутті, вибухи, люди, підвали – це все з того дня частина мого життя, а я не можу нічого змінити. Якщо спочатку здавалося, що час зупинився, то саме в цей вечір він біг настільки швидко, що вдалося наздогнати його тільки через пів року. Я могла бути в собі, ігноруючи все навколо, як за стіною, або ж валятися в коридорі, а потім нарізати круги від тривоги. Це були нелегкі пів року праці над своїм баченням нового теперішнього та страхами. Пів року надій та розчарувань, мовчання. Мій перший спогад про перемогу над цим станом пов’язаний з липнем. Вийшла на вулицю, щоб подивитися на літній дощ, але моя увага була зосереджена не ньому, а на зелені дерев, кущів.

Рослини весь цей час продовжували жити! Тоді чому не можу я? Пройшло багато часу, подій, роботи над собою, але досі не люблю чай, бути у взутті, очікування, можу відірватися від усього та дивитися кудись без жодної думки.

Зрозуміла, що війна – це не тільки смерть, кров та страх, а й порожнеча, відчуття кінця без нового початку, голе дерево без листя та тривога, що цей жах ніколи не закінчиться. Але найцінніше, що усвідомила: життя йде з тобою чи без, воно ніколи не зупиняється, а ти можеш або стояти й дивитися на нього, або йти з ним. Важко це зрозуміти, але можливо. Життя триває, а значить, є надія на Перемогу.