Головко Роман, 11 клас, Конотопський ліцей №2 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головко Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Хіба міг подумати, що сьогодні буду сприймати це слово по-іншому. Ще 1000 днів тому для мене це було лише відлуння якихось історичних подій зі сторінок історії чи літератури… «950 день війни… 951 день Україна виборює свою незалежність… 952 день наші захисники тримають оборону…»

Щодня такий відлік залишає глибоко в моєму серці відчуття небезпеки, боротьби за життя, гордості за наших захисників, співчуття до тих, хто тікає від обстрілів, почуття надії на майбутнє…

Початок війни 24 лютого був схожий на жахливий сон, із якого неможливо прокинутися. Пам’ятаю татові слова: «Сину, сьогодні ти до школи не ідеш, росія розпочала війну проти нас». В очах батьків – шок і невизначеність, у мене – абсолютне несприйняття і нерозуміння почутого. А далі такий безкінечний день: новини, телефонні дзвінки, збирання речей, документів…

По обіді зателефонували родичі із міста Кролевця і сказали, що у них уже відбувся бій, біля будинку палає ворожий БМП і фраза «…ми відбились, зустрічайте тепер ви…» запам’яталась мені назавжди.

Не вірилось, зовсім не вірилось. А близько шістнадцятої години мій рідний Конотоп здригнувся від перших вибухів… Палали приватні будинки, наші військові тримали оборону міста, горіла техніка ворогів, були перші загиблі наші герої-земляки – і все це відбувалося біля моєї школи, в історичному центрі міста… Пам’ятаю, як повз мій будинок просто «пронеслась» колона військової техніки з синьо-жовтими прапорами – яскравими, величезними, а головне – нашими рідними, українськими.  

Сльози, гордість і страх… Бо їхали вони з міста… А далі півтора місяця окупації мого рідного міста.

Це той випадок, коли є кошти, а нічого не можливо купити, бо в магазинах порожні полиці, коли не можна хворіти, бо аптеки зачинені, коли тато везе на своїй машині дідуся з онкохворобою до лікаря, а в центрі міста стоять ворожі танки і БТР… Назавжди запам’ятаю ці вечори: світло вмикати не бажано, вікна зачинені, затемнені, тиша… і тільки на вулиці чути гул від російської техніки.

Відтоді ненавиджу тишу… Мама, яка намагається «підняти» мені настрій і ми разом готуємо каву глясе (адже молока і молочних продуктів у магазинах не було, крім морозива).

Я до цього час не можу зрозуміти, як моє рідне місто Конотоп на Сумщині витримало, вистояло… І ти не знаєш, що буде далі, де ти будеш завтра і чи будеш взагалі. Я переконаний був в одному – не хочу їхати з міста нікуди, не хочу за кордон. Тут залишаються мої рідні, однокласники, моє, таке звичне, життя…

Час минав, і я поступово навчився жити в новій реальності. Ні, не звик до війни - це неможливо.  

Але я знайшов у собі сили адаптуватися.  І  найголовніше - зрозумів, що війна не лише руйнує. Вона розкриває у людях неймовірну здатність до боротьби і співчуття. Попри все ми зуміли об'єднатися заради спільної мети — вижити і допомогти іншим. Сьогодні ми маємо можливість навчатись онлайн через постійні обстріли Сумщини. Я разом з учнями та учителями ліцею допомагаю тим, хто на передовій (збираємо, завантажуємо і відправляємо продуктові набори, засоби гігієни, купуємо дрони, пишемо листи підтримки).

У ліцеї працює Центр підтримки для вимушено переміщених осіб – відвідуємо спільні заходи, спілкуємось, підтримуємо тих, хто втік від війни в більш безпечне місце.

І найголовніше – я знайшов у собі сили йти вперед, бачити радість у дрібницях і силу вірити в краще. Життя, які забрала війна, не повинні бути втраченими даремно. Люди продовжують любити, творити, допомагати один одному. Це дає надію, що коли цей жах закінчиться, ми зможемо відбудувати не тільки зруйновані міста, а й повернути втрачену віру в добро.

Цього року я закінчую навчання в ліцеї, планую бути лікарем-реабілітологом, адже нам рятувати тих, хто повернеться з війни.

Щиро вірю, що після всього, що побачив і пережив за ці 1000 днів, я здатний подолати будь-які труднощі. Ми нація сильних, відповідальних, небайдужих!