Ольга Андріївна з чоловіком довго не могли покинути окупований Токмак, адже її мати дуже хворіла і потребувала допомоги

Мені п’ятдесят три роки. Я з чоловіком проживала у Токмаку. Ми вісім місяців були там в окупації, тому що моя мама дуже хворіла.

Життя в окупації уже неможливо було терпіти, тому згодом ми виїхали. Нам довелося дванадцять днів простояти у Василівці. Коли ми виїхали на Запоріжжя вперше, доїхали тільки до тарілки й повернули назад, бо нас не випустили. Потім ми вдало виїхали через три дні.

Ми плакали від щастя, коли побачили наших воїнів.

В окупації у мене залишилася мама - вона не зможе перенести цієї дороги. Старша сестра теж залишилась там. В окупації залишилось багато моїх знайомих. Там дуже важко.

На початку війни у нас не було світла і води. На щастя, спочатку газ був, а воду брали у водоканалі. Потім газу не стало, нещодавно його тільки дали знову. З нестачею їжі ми не стикнулись, але за продуктами були дуже великі черги. Згодом окупанти привезли свої продукти, які були дуже дорогі.

Мене шокувало, коли я побачила окупантів, їхні танки. Як забирали людей у підвали. Спочатку було дуже страшно, адже йшли бої.

До війни у мене був свій бізнес, свій склад, але зараз роботи немає - потрібно шукати. Ще й у чоловіка зараз проблеми зі здоров'ям.

Зараз мене прихистив брат у Кривому Розі. Також виїхала з окупації тітка, але вона захворіла, тому нам прийдеться винаймати житло, щоб її забрати. Ми не знаємо, коли повернемось у Токмак, а вона дуже хоче померти вдома.

Я вже не знаю, коли може скінчитися війна, але ми так чекаємо на перемогу. Важко сказати, яким бачу своє майбутнє. Хочу, щоб мої дочки і внук не бачили війни.