Ми з Маріуполя. Моя родина - це я, чоловік і дитина. У нас було житло, робота, всі блага і нас вирішили від цього "звільнити", щоб ми пішли поневірятися по Україні. Тепер доводиться починати життя спочатку. Що у валізу встигли вкинути - з тим і поїхали. 

24 лютого ми прокинулися о 4 ранку від звуків сильних обстрілів. Ми жили на Лівому березі, де весь цей жах починався. На початку ми, напевне, не дуже серйозно до цього поставилися. Звикли, що у Маріуполі можуть стріляти. Думали: постріляють і припинять. Не припинили. Ніхто не очікував таких масштабів. 

У 2014 році ми не виїжджали. Нас тоді це не зачепило. У 2015 обстріляли "Східний". Це тривало 15 хвилин. Так, було багато жертв, люди не очікували, але ситуація швидко втихомирилась. Є люди, які виїжджали, але ми залишилися, ходили на роботу. 

Під час повномасштабної війни були проблеми з продуктами. Добре, що вдома залишалися якісь запаси. Ліки нам не потрібні були, а іншим було з цим тяжко. З водою були проблеми. Хто міг, ходили набирали воду. У нашого сусіда був резервуар - ми звідти брали. А хто - з батарей спускав. 

Був страх виїхати, бо ти не знаєш що з тобою може статися. Над тобою літають вертольоти, літаки і в тебе є тільки один шанс. Ось це були найбільші труднощі. Ми жили в такому районі, де не було мосту. Виїхати було неможливо, бо Азовсталь обстрілювали. Я думаю, що більшість людей не виїхали саме з цієї причини. Це не було так просто: сів і поїхав.

У нас був автомобіль, який не постраждав. Ми його заправили дивом: я працювала на заправці і бачила цей ажіотаж з бензином. Ми виїжджали у бік Запоріжжя. По дорозі були незрозумілі перевірки. Що можна перевіряти у людей, які тікають? Хотілося вберегти дитину від цього жаху. У нас був кіт і ми за ним повернулись. Вивезли і його. 

У нас скрізь були родичі - по дорозі було у кого зупинитися. 

Зараз відбулася переоцінка цінностей. Зрозуміли, що життя дорожче за будь-які матеріальні блага. Це все наживне, і якщо є здоров'я і сили, то можна заробити. Ми знайшли роботу, працюємо. 

Коли Маріуполь повернеться в Україну, я б туди поїхала. Я там народилася і виросла. Нас не покидає надія, що наше місто звільнять. Я не впевнена, що поїхала б туди жити. 

Нам хотілося б, щоб війна закінчилася набагато швидше. Але зараз складно робити прогнози. У будь-якому випадку, рашистам ми наші смерті не пробачимо. У них нічого святого немає. Сподіваємося на нашу Перемогу. 

Про майбутнє можна говорити, коли закінчиться війна.