Токмак був в окупації. Ми з чоловіком і дітьми залишались вдома. Моя мама відмовлялась виїжджати, бо не могла залишати будинок. У мене був шок, коли почались обстріли житлових будинків. Як можна було бомбити людей вночі, коли вони сплять? Снаряди влучали в будинки у двохстах метрах від мене. 

Росіяни двічі не випускали нас з області. Розвертали й не казали, з якої причини.

Окупанти казали моєму трирічному сину, щоб він залишався з ними й воював. Я не знала, що у головах росіян. Потім нам людина розказала, як можна об’їхати блокпости через поля, що не заміновані. 

Зараз я живу в Запоріжжі. У моєї дитини немає дитинства. Я не можу побачити всіх моїх рідних, я не можу обійняти маму. Це не життя, а виживання, бо все змінилось. Так не повинно бути, але все так і є. Багато невинних людей страждають ні за що. Нехай війна закінчиться. Коли я чую про досягнення ЗСУ, на душі стає тепліше.