Мені 49 років, війна мене застала в місті Білозерському Донецької області. Чоловік пішов добровольцем на війну з перших днів. Усе крутилося навколо того, виживе він, чи ні. Він загинув через чотири місяці. 

Ми виїжджали в Одеську область, потім повернулися. Дітей ростили, виховували. Хто університет закінчував, хто - школу. 

Житло наше не постраждало, зате ось таке в нас горе – загинув чоловік. Стараємося оговтатися. В громаді поки що мені йдуть назустріч. 

Я працюю в дитячому садку в «Пункті незламності». Ходжу на роботу, відволікаюся. А загалом – дивимося новини й очікуємо на перемогу, це найголовніше.

Ми з перших днів думали, що скоро це станеться, а зараз - я навіть не знаю.