Мартинов Герман, 11 клас, Херсонський ліцей № 1 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шамшура Світлана Єгорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча  днів війни, виживання, очікування перемоги. У кожного свій страх, переживання,  історія. Пам’ятаю все до хвилини. Спогади пульсують у голові, мов змія обкручує моторошне відчуття холоду у жилах, аж кров стигне. Початок війни. На Антонівському мосту п’ять страшних днів йшли бої, проте весь жах був ще попереду.  

Важка та запекла боротьба за  Херсон, стояли на смерть. Ми не спали, переживали, молились, проте  вранці  окупанти зайшли у місто, господарювали на вулицях.

Жителі чинили  ворогові супротив: Херсон-це Україна! Сміливі хлопці  без зброї, голіруч вийшли на  бій проти загарбників, проте сили були не рівними. Холодно, мороз, сніг, зникли всі ліки, аптеки зачинились, крамниці теж, мама стояла в черзі за макаронами, хлібом цілий день. На вулицю було страшно вийти, окупанти на військовій техніці їздили по місту.

Життя поділилось на до і після.

Ми потай вчились дистанційно, батькам заборонили працювати. До нас прийшли додому, бо тато до війни був  поліцейським, проводили обшуки, примушували його працювати на окупантів, проте він відмовлявся. Батькам зателефонували з роботи, сказали, що треба виїжджати. Ми зібрали речі, але не хотілось покидати місто.

Сум…..Сльози….Тато домовився з співробітниками про виїзд до  Миколаєва, але нам повідомили, що у дідуся стався інсульт. Ми не могли викликати лікаря, бо не було зв’язку.

Батько бігав на станцію швидкої, просив, щоб допомогли дідусю. Його забрали до лікарні. Ми нікуди не поїхали, залишились. Дідуся не стало. Як ми це пережили, я й досі не знаю, звідки в нашої сім’ї знайшлись сили.

Жили в окупації, але чекали наших.  Пропав зв’язок, світло,  інтернет.  Знов тьма,  незрозумілість, проте страху вже не було. Від когось у дворі ми почули, що окупанти виводять війська.

Одинадцяте листопада 2022 року по всьому місту українські прапори. Наші хлопці ЗСУ заїжджають у місто,  біжимо до них обіймаємо, цілуємо, плачемо, зустрічаємо з квітами,  чути, як хтось  співає « Червону калину»… Радість. Сльози. Надія. Ми вже й забули, як  то радіти.  Це був найщасливіший день у  житті, нас повернули додому-в Україну.

Деякий час у нас не було води, ходили на річку,  не було хліба, тому мама пекла сама, вдома було холодно та сиро, ми шукали хоч якийсь зв’язок та інтернет. Незабаром все налагодили.

У народі кажуть, що біда не ходить одна, а з дітками. І вона знову до нас завітала. Підірвали Каховську ГЕС. Вода стрімко прибувала скрізь: на вулиці, у будинки. У людей паніка. Ще одна трагедія. З квартири не виходили, чекали, поки вода спаде. Це був жах, але вистояли. Інколи дивлюся на нічне небо, воно чудове  засіяне зорями, проте враз картина може змінитися.

Летить шалений вогняний дракон, що пожирає своїм полум’ям все навкруги. Він руйнує все на своєму шляху, забирає життя, спустошує землю.

Херсон потопає у крові, його душать руїни будівель, оглушує виття сирен. Щодня і щоночі безжальні обстріли.  Місто   дуже зруйноване,  багато  людей дістають поранення,  дрони переслідують скрізь, страшно навіть вийти, ночами майже не спимо, але   тримаємось, з  міста не виїжджаємо, тому що хочемо тут дочекатися перемоги.

Війна в нас забрала дитинство, у батьків - сьогодення, а у дідусів та бабусь - старість.

Я вірю в перемогу,  знаю, що вона обов’язково буде, бо Україна - сильна та потужна держава. ЗСУ- це люди-титани, люди вірять у їх непереможну силу духу, патріотизм. Усе буде наша рідна Україна!  Як писав Іван Багряний: «Ми є. Були. І будемо ми. Й Вітчизна разом з нами».

Тисяча  днів війни, боротьби крок за кроком до перемоги. У кожного свій біль, надії,  мрії, історія…