Коли у Слов’янську почались обстріли, я вирішила виїжджати, аби врятувати психіку дітей. Я не знала, як краще вчинити. Дуже не хотілось залишати рідну домівку. Їхати у невідомість – це дуже важко. У Павлограді, де ми зупинились, мені довелося працювати не за фахом, аби прогодувати дітей. Я хворіла на запалення легень через те, що доводилось часто сидіти у підвалі. Мій чоловік залишається у Слов’янку через роботу.
Я не думала, що росяни проявлять таку жорстокість до нас. Дивилась на те, що відбувалось у Маріуполі - то був жах.
Зараз я сподіваюсь лише не мир. Мрію про життя лише у вільній країні, щоб ми могли вільно пересуватись по всій нашій територій.
