Бельмас Владислава, 10 клас, Одеський ліцей № 49 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романюк Оксана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мої почуття – тендітний кришталь. Крихкий, але справжній: я бережу їх у собі роками, охороняючи від страждань та небезпек. Моя емоційна оболонка – це все, що я бажаю захистити в собі та дати чисту дорогу, яка приведе до нескінченних моментів духовного спокою. Моя душа – це дзеркало, що відображає кожен подих ніжної любові та невгамовної тривоги. Кожне слово – моя правда. Та, що виринула з кривавих глибин серця. Я і є ці почуття, – їхня фізична оболонка та вірний сторож, який не дозволить злодіям бавитись ними та знищити їх, викинути, наче непотріб, коли набридне розважатись. Я – воїн у боротьбі за право існування моєї ніжної душі, яка воліє дарувати лише кохання та турботу. Воїн, навчений минулим досвідом…

Раніше вірила, що в силах не піддатися жорстким маніпуляціям буття, які так старанно линуть крізь мозок, шукаючи шляхи до тунелів почуттів. Вірила, що я розумніша, ніж хитрі капкани ненависті світу. Вірила, що довіряти найближчим – це ознака сили, а не духовної слабкості.

Але туман цих чарівних ілюзій солодкого, безтурботного життя розвіявся в мить, коли з моєї чуйності засміялись. Це трапилося в момент, коли я потребувала лише одного - краплю турботи. Неочікувано та без сорому, мою душу рвали на шматки, розчавлювали, мов дощових черв’яків, і насміхались з єдиного тягара – бути справжньою. Глузували з того, що почуття квітнуть щоразу, коли я створюю простір для їхнього існування та дозволяю їм просто бути, а не замикати всередині. І я завжди повторювала собі, що руйнування - не вихід.

А жага до будівництва нового, світлого на ґрунті щезлого, похмурого – це ключ до благополуччя. Все ж таки я не помилялась, як помилився бунтар, винищивши в мені частинку живого.

Можливо, у цій війні за право бути собою я б і змогла здобути перемогу, якби була моїм суперником малознайома особа, яка лише намагалася самоствердитися завдяки чужій чутливості. Можливо, я б і підняла свій щит сміливого воїна вверх, показуючи, хто переможець, якби моїм знищувачем не була людина, яка купалась в океані моєї довіри довгі роки. Поразка була неминучою: вона впивалась у душу мечами, які так і кортіли викоренити мої почуття, принизити їх на очах у всіх. Я усвідомила, наскільки легко в збудований замок довіри й щирості проникає болюча зрада, що руйнує все на своєму шляху.

Та куди ж мені тепер тікати зі своїми зраненими почуттями, які з кожною секундою втрачали промені своєї життєдайності? Яку дорогу мені тепер потрібно шукати, щоб я змогла загоїти скалічену щирість?

Блиск в очах почав згасати, залишаючи моє серце в клітці самотності. Тепер я залишилася без єдиного сховища, де могла бути собою: справжньою, емоційною, але люблячою. Здавалось, що моя душа, яка завжди була відкрита, повільно вкривалася шаром «рятівної» криги, хоча сніг на вулиці тільки-тільки розтанув. Ні, вона не мерзне від ранньої прохолодної весни, а лише хоче захистити себе та останні крихти тендітності, які хапаються за лози людяності глибоко всередині. Вона тремтить: тихо та зовсім непомітно, але я вловлюю цей пригнічений страх, який зав’язав їй руки. Я все ще відчуваю. Відчуваю ті вцілілі відголоски моїх почуттів. Вони всі отримали рани: у когось - зовсім непомітні, а в когось занадто глибокі, смертельні.

Але всі бажають боротися, бажають існувати. Вони й не заслуговують гибелі лише через чужу невпевненість. Ні, не заслуговують…

Скажу, що я згадую кожну мить того часу з присмаком розчарування – мені ніхто не подав руки, не прихистив та не сказав, що моя душа не заслуговує ґвалтування в жодному прояві. Мені було соромно та самотньо. Тепер здавалось, що, відкривши комусь частинку душі, я натисну червону кнопку самознищення, яка підірве все навколо. У моменті здавалось, що і звернутися ні до кого – маски байдужості, які стали хрестами на обличчях людей, з корінням вирвали бажання просити допомоги. Але все ж я вибралась із безодні знищеної довіри. Самотужки…

Жодна особа не стала моїм наставником або помічником: усі вони залишились німими глядачами, які слідкували за моїм шляхом зцілення. А іноді так хотілось втонути в обіймах довіри когось рідного, коханого та розуміючого…

Хотілось закричати, наскільки я потребую просто чиєїсь примарної присутності поряд. Без слів, лише тихе осмислення мого стану від іншої душі. Я благала дати мені краплю тепла, розтопити окови криги, але оточення обрало ігнорування. Тож дякувати тут нікому. Окрім себе. Шлях був довгим, тернистим. Багато образ, ненависті та смутку довелось вирвати своїми руками. І все-таки моє серце обрало право продовжити боротьбу за існування моєї емоційності. Його союзником став тверезий розум, який наставляв на шлях істини, але спершу він наказав пізнати себе. Походи по власній свідомості виявились цікавими, немов я познайомиласьіз собою знову, дізналась більше темних куточків власного «я». Мене змусили відкинути потребу бути почутою, змусили зробити її своїм ворогом, залишивши довіру лише для себе. Але я завжди оберу щирість та людяність, любов та опіку, радощі та щастя.

З часом рани в серці загоїлись, нагадуючи про себе лише шрамами. У цьому я впевнилася, коли моя душа звернулась до мене з благальними словами: «Я хочу ділитися всім, про що думаю. Я хочу, щоб мої особливості приймали. Я хочу бути почутою!»

Темрява страхів і сумнівів була моторошною та непроглядною: ніхто не наважився протягнути до неї руку, окрім мене самої. А ніхто і не зміг би. Пізнання почуттів дало шанс зрозуміти, що жодна людська душа не годна дати тобі те, що ти можеш дати сам собі, не може вилікувати твій біль та воскресити чутливість твоїх емоцій. Я впевнилась, що я сама і є свій найкращий помічник. Що лише обираючи себе, я можу бути сильною,тому що єдина, хто може допомогти тобі, – ти сама!