Мешканець Лисичанська героїчно рятував людей, десятками вивозячи їх із обстрілюваного міста. Поступово мирне життя налагоджується, але страшні спогади про пережите не відпускають Миколу.

Був червень 2014 року, коли звільняли Лисичанськ. Я із своїми хлопцями на машинах, хто лишився в місті, кілька діб чергували на швидкій... Ми вивозили людей із міста. Забирали з усіх підвалів, де ховалися люди, і через річку, через міст у бік Сєверодонецька вивозили.

То була війна. Це було страшно. Це діти, жінки кричать криком, плачуть в автомобілі, в який із ношами набивається 30 людей, і я їх везу під обстрілами. Бабусі падали навколішки і хотіли цілувати мені руки за те, що я вивіз із цього жаху… Важко згадувати, вибачте.

Ми маємо таке місце – поворот. Там сталося бойове зіткнення і загинули хлопці. І найстрашніше, що в моєму житті було, – це я заплющував очі молодому бійцю. Мені боляче... То був 20-річний хлопець. Він лежав із перетягнутою ногою, помер від втрати крові.

Наразі вже немає обстрілів, в принципі. Вже ми не присідаємо, не здригаємося, коли вибивають килими, ми різко не реагуємо на петарди, на проліт літака. Вже це стихає, забувається. Все погане забувається. Але в нас завжди є запас солі, круп та мила, як у наших бабусь під час війни.