Я з міста Снігурівка Миколаївської області. На пенсії, до війни вже не працювала. 

В перший день о п’ятій ранку почали бомбити військкомат: скинули чотири бомби. А ми недалеко живемо. Жахи такі були! І вдень, і вночі нас бомбили. 

Снаряди літали над нашими домами. Дякувати Богу, наш дім не зачепило, а навіть поруч дома постраждали. Страшно було, ночували в підвалі.

Не було ні води, ні світла. Спочатку не було де хліба взяти, але всі допомагали один одному. У нас є біля річки джерело - туди їздили брали питну воду. Медикаменти продавали, але ціна була колосальна, було дуже важко. Потім, коли нас звільнили і почали давати допомогу, то нам легше стало.

Я була на городі, а по центральній вулиці їхав автомобіль і грав Гімн України. І в мене була істерика від радості. Але ось 16 квітня, на Великдень, знову бомбили по інфраструктурі, були прильоти.

Мій син переніс інфаркт під час війни, все в гіршу сторону, кожен постраждав. Здоров’я погіршилося.

Ми дуже надіємося, що скоро буде наша перемога. Таке відчуття, що може, ще місяць, може - два. До кінця літа це може закінчитися.