Мишак Марія, 9 клас, Райковецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Гвардійської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Камінник Ольга Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт. І слава Україні! Я мала б написати це есе про те, як допомогти, але частіше здається, що я не можу. Я наче справді замала для цього. Я недостатньо прикладна. І недостатньо помітна. І склянка напівпорожня. Важко, бо не можу захистити, врятувати чи побачити ще раз. А втім, я все ще тут й думаю про це. І раптом «я» стає чимало. У цьому сенс. Сила — це небайдужість. Будь-яка допомога це підтримка. До написання цього есе я не повністю розуміла наскільки важлива моя залученість. Тобто, навіть воно, есе, це вже слова. Вони прочитаються. Бо коли моя країна оточена, Чорне море, соснові ліси і гори, немислимо мовчати.

Моя школа займається волонтерством. Ми плетемо маскувальні сітки, іноді робили окопні свічки. Нещодавно я вперше нарізала стрічки. Я розумію для чого я тут. Для кого.

Чи не одразу воювати пішли декілька моїх родичів. Важко далось, коли пішли мій тато, Юрій, й чоловік тітки - Олександр. Перший рік повномасштабного вторгнення був як в туманні. Я тільки “призвичаювалась” до нового життя. Відверто нового, адже мій світогляд перевернувся з ніг на голову. Точно добре пам’ятаю блекаут та щиро дякую усім, хто дає змогу й сьогодні бачити світло у вікнах.

Взимку 2023 Олександр перестав виходити на зв’язок. Усвідомлення цього прийшло не одразу. Було складно повірити, що це стається зі мною.

Що це сталося з кимось, кого я знаю особисто. Я не знала, що він така суттєва частина життя моєї родини. У тітки з чоловіком є чудова дочка Даринка. Боляче, як по-дитячому вона чекає тата. Він не бачить, як вона підростає, а вона — як він старіє. Олександр вже втратив стільки спогадів з Даринкою. Стільки дорогоцінних моментів. Стільки розмов. А вона забуває його голос. Його обличчя.

Ми підтримуємо одне одного зараз, та будемо надалі. Шукаємо інформацію і чекаємо новин. Це про єдність. Про спільне горе країни. Такого не забути. Не можна забути. Ми чекаємо на тебе.

Відсутність мого тата вдома швидко стала буденністю до березня 2024. Тато їде на навчання. Ну, принаймні, мені так сказали. Я вірила в це, а втім тоді я відчувала, що зараз найближче до того, щоб втратити його. Я зрозуміла, що він на Сході. Зрозуміла, що дуже боюсь лінії зіткнення. Ніколи як тоді не чекала дзвінок від нього мамі.

Зараз тато в порядку! Я почала по-новому сприймати час проведений з сім’єю. Мої роки із ними стали більш цінними, бо тепер я знаю, яка коротка і мінлива мить.

Щодо миті. Щодо не однієї, яку у мене вкрали. російське дуже вплинуло на моє дорослішання. Контент один з важелів впливу. З часом я почала це розуміти. Забагато моїх думок формувались на тому, що я чула російською. Я майже не знала своєї України. Та з повномасштабною війною я відкинула усе це. Українська культура завжди була моєю, хоча я цього не визнавала. Я і є її частиною. Тепер я відчуваю себе справжньою собою. Нарешті я росту на тому, на чому завжди мала б. Я пишу про це, бо знаю, що насправді маю силу впливу. Я поширюю збори, просуваю український контент, насамперед, говорю про Україну.

Битва триває, просто ми на іншому рівні і недостатньо просто тримати кулаки. Я не знаю чи це когось рятує та не впевнена чи слухаю тих людей. Проте, це щось. Це — небайдужість і надія. Це бажання відстояти.

Часто про війну говорять з епітетами. У медіа буває взагалі опускається згадка росії, говорячи про війну як про окремий суб’єкт, як про щось окремо існуюче. Але, росія — корінь. Усі злочини, усі смерті. І у землі мільйони слів. Комусь вдихати весь цей пил. Люди, які твердо відстоюють своє зросійщення, живуть поза контекстом війни.  Це ментальна окупація. Немає й мови про неіснуючі переваги окупаційного режиму. Він вбиває. Вони усі. Час прияє тому щоб зрештою звикнути, кажуть. Та неможливо звикнути до страху смерті, своєї чи інших. Це скрізь раптово. Й провина вцілілого нікуди не зникає.

Жахливо бачити обличчя людини вперше на меморіальній дошці. Надіям інколи буває страшно. Це як втратити майбутній світ.

Коли потрібні ті слова, нема де взяти. Вся справа в почутті яке закінчується. Все колись закінчується. Тут не багатий лексикон. Все як на війні. Це чітко. Це відповідально. У 2023 я багато думала. А в 2024 багато плакала. Але у мене все ще є люди, які рятують. Країна це люди. Це завжди люди. Крізь призму історії і спадщини. Ми - наше завтра. Кожна людина - грудка землі, частинка цього долу. Мій 2022 важко навіть згадати, та й 2025 почався сумбурно. З кожним роком переступати 24 лютого все складніше, бо звикнути це як забути де початок. Тож демонтуйте, реставруйте, відроджуйте! Вкористовуйте силу вашого впливу. Хто мріяв захопити світ, давно поліг в своїй війні. Говоріть, пишіть, кричіть про Україну. Щастя у простих речах, коли ваші 5-10 гривень можуть врятувати життя нашим військовим. Разом не так страшно.