Погорільська Анна, 14 років, учениця 9-А класу ліцею №2, м. Хмільник, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Веремій Анжела Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще не так давно я знала про війну з книг, розповідей ветеранів, кінофільмів. І була впевнена, що в двадцять першому столітті це лихо не може повторитися, бо ж люди знають: війна – це смерть тисячі, мільйонів людей. Та цього року, 24 лютого, біда прийшла на мою землю – Україну.

Кожна людина сприймає війну по-різному. У когось – паніка, хтось плаче, деякі люди не мають куди себе подіти. Я ж відчула холодний страх, що зможу втратити своїх рідних і друзів або й сама загинути.

Ранок 24 лютого. Я прокинулася з почуттям не знаної досі тривоги. У хаті тихо молилася мама(не пам’ятаю, щоб мама зверталася до Господа плачучи). Вона щось шепотіла про Україну, про народ наш.

– Мамо, щось сталося? – запитала в неньки. А вона підійшла до мене, міцно обняла і прошепотіла:

– Біда прийшла на нашу землю, дитинко. Війна!

Я не розуміла нічого. Думки плутались, серце відмовлялося вірити в почуте.

– Як «війна»? Навіщо? Ні, скажи, що це сон, мамо. Це ж неправда!

Мама тихо плакала, а тато заспокоював усю сім’ю:

– Годі, опануйте себе. За годину-другу все з’ясується. У будь-якому випадку вас є кому захистити. І землю нашу ми не віддамо нікому.

Це був ранок-біль, день, який я не забуду ніколи. Я відчула себе маленькою дитиною, що потребує захисту, мене пройняв страх втратити рідних, Батьківщину – все, чим жила досі. А ще знала, що чоловіки підуть захищати рідну землю. Тато… Я не могла уявити, як він, такий добрий, стрілятиме в когось…

Це дуже важко, коли забирають рідних на війну. Тепер я про це знаю. Мого двоюрідного брата мобілізували на війну. Уся наша родина була засмучена, але віднеслась до цього з повагою. Владислав (так звати мого брата), не вагаючись, пішов на огненний фронт. Розумів, що йде захищати Україну. Усі рідні прийшли, щоб провести Владислава. Нам було боляче прощатись, але десь бралися сили підбадьорити одне одного: все буде добре; ми переможемо, бо наш народ на чуже не посягав. За нами – правда, а значить, перемога.

У брата залишилась молодесенька дружина і маленька донечка – Марічка. Дівчинка взагалі не розуміла, що відбувається, тільки обіймала татуся і ніжно дивилася на нього…

Моє життя та життя моєї родини кардинально змінилося. Ми почали більше цінувати життя, усвідомили, що воно одне. Ми менше бачимось, бо кожен працює на перемогу, наближаючи її своєю працею.

Після початку повномасштабної війни в Україні моя родина живе вірою в перемогу. Ми працюємо всією сім’єю, перераховуючи кошти українській армії, допомагаючи переселенцям з усієї України.

Так минають воєнні дні. Сирени, перемоги на фронті, окупація частини української території, тисячі загиблих… Найбільше мене вражає те, що народ сусідньої країни може так ненавидіти нас, українців, що рішучо пішов на грабежі, вбивства, на війну, аби поневолити і знищити Україну. Приголомшили дії агресора: вбивство мирних жителів, невинних дітей, гвалтування жінок, дівчаток, знущання з захисників моєї країни, полонених.

Кожен з нас хоче жити спокійно, у рідній країні, під мирним небом. Для мене мир означає безпеку, право на життя, можливість навчатися, працювати , подорожувати Україною, не боятися, що можеш загинути чи втратити когось із рідних, друзів, знайомих. Мир – це солодка тиша, час, коли зі сторони агресора не прилітають ракети, не вбивають людей, не знищують оселі жителів країни. Мир – це коли в тебе немає думки ,, як вижити?” Мир – це коли військові повертаються додому, де їх чекає сім’я.

Я дуже хочу, щоб настав мир не лише в моїй країні, а й у всьому світі. Я вірю, що люди зовсім скоро зрозуміють, що війна – це найгірший злочин проти людства, проти любові, проти життя.