Війна застала мене в Лисичанську. Все було в суєті: люди бігали, хтось намагався виїхати, а навколо вже йшли обстріли. Земля здригалася від гуркоту, не було води й світла. Я не міг повірити, що це справді сталося - прийшла війна. Добре, що тоді були волонтери, вони підтримували й допомагали вижити.

Ми з дружиною виїхали евакуаційним потягом і поїхали до онуків у Чехію. Там нас прийняли дуже добре. Людяність і тепле ставлення людей нас вразили й дали сили триматися.

Та через два місяці ми вирішили повернутися в Україну. Тепер живемо в Дніпропетровській області. Я мрію лише про одне - щоб майбутнє було таким, як у 91 році, з нашими справжніми українськими кордонами.