Царенко Дарина, учениця 10 класу Красносільського ліцею Красносільскої сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Попик Наталія Олегівна

"Війна. Моя історія"

Війна…

Це жахлива, смертоносна «істота», що підло ходить із ножем позаду нас, роками чекає та, немов павук, обплітає павутиною страху, впивається холодними щупальцями у шию, придушує, а потім заганяє той ніж у тіло - намертво.Майже два роки минуло з того часу, як війна розбила моє життя, немов кришталевий келих, на незлічену кількість малесеньких уламків, які я намагаюсь зібрати докупи, але вони лише ріжуть руки до крові, залишаючи все нові рани поверх старих, досі не загоєних шрамів.

Того жахливого дня, 24 лютого 2022 року, я прокинулась не від звичної мелодії будильника, а від потужного вибуху, що пролунав на вулиці. Перечитуючи за сніданком новини, я не вірила і не хотіла усвідомлювати того факту, що все це відбувається на моїй землі, у моїй країні і коли? - у ХХІ столітті!

У той день, здавалось, навіть погода сумувала. Оповіщення «Війна почалась!» різало очі, а серце відмовлялось сприймати цесерйозно, до останнього відштовхуючи цей факт, немов якусь набридливу комаху. Та клята війна забрала в мене почуття безтурботності та упевненості в завтрашньому дні, і, як виявиться згодом, навчила цінувати незначні, як я вважала раніше, моменти, як-от: прогулянки з друзями, походи до перукарні чи кіно, можливість погладити вуличне кошеня та випити ранкової кави.

Перші пів року війна здавалась жахливішою за хаос Люцифера: постійні сирени, обстріли, ночі в бомбосховищах, новини з фронту, кадри з Бучі, Ірпеня, Миколаєва, численні жертви…

Здавалося, що витримати все це неможливо. А потім прийшло усвідомлення того, що Бог посилає людині рівно стільки, скільки вона здатна витримати. І прийшло розуміння того, як жити далі, настав час визначати якісь життєві орієнтири. Я усвідомила, що війна – це, звісно, постійна загроза та смертельна небезпека, але це не привід припиняти життя, це - новий етап, нове випробування, яке допоможе створити ще більший та гарніший келих, який не буде ранити мені руки та серце. Я закінчила дистанційно 9 клас і, отримавши Свідоцтво з відзнакою, перейшла до 10 класу ліцею; навчаюсь, ходжу по можливості на різні семінари, виставки, беру участь у конкурсах, готуюсь до складання НМТ та зустрічаю кожен новий день з розумінням того, що я живу…

Через війну моє життя розділилось на «до» та «після», мої погляди стали дорослішими та мудрішими, а життєва дорога веде мене вперед.

Проте крокуючи нею, я все одно буду іноді озиратися назад, сумуючи за минулим, за тим мирним довоєнним минулим життям. Так, його не повернеш. Але можна збудувати нове майбутнє, і вирішальну роль у його розбудові відведено саме нам, молодому поколінню. І саме ми маємо довести, що гідні цієї місії, що справа тих, хто зараз мужньо боронить і охороняє наші кордони, хто поліг у цій нелегкій боротьбі, не є марною:

Жовто-блакитне серце і плаче, і сміється.
Жовто-блакитне серце ніколи не здається!