Бартощак Олександра, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №62 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луценко Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кап… Кап… Кап… ТИСЯЧІ маленьких життєдайних краплинок падають осіннім дощем з сірого втомленого неба і напувають спраглу спекою землю мого міста. 

КАБ! КАБ! КАБ! ТИСЯЧІ великих смертоносних частинок падають свинцевим дощем  з сірого втомленого неба і покривають спечену війною землю мого міста. 

Гроза війни триває тисячу днів і ночей. Здригається українська земля від громовиці вибухів та блискавок пожеж. Виють холодні сирени тривог та шматують серця моїх земляків.

Тисяча – це багато чи мало?  Час – дивна річ. У мирні дні 1000 днів пролітають, наче й не було, але під час війни кожен день здається вічністю, розтягуючись на нескінченні години чекання і тривоги. Погодьтесь, всього 1000 днів щасливого життя – це дуже мало, але 1000 днів війни – це вкрай багато. 1000 днів війни – це три зими, проведених без новорічного настрою, в змерзлих окопах, холодних, темних будинках.

1000 днів війни – це три літа без поїздок на море, без херсонських кавунів. Це бути під палючим сонцем у важкому бронежилеті.

1000 днів війни – це три весни, з сумним яблуневим цвітом, які не стали романтичними для розлучених відстанню закоханих. 1000 днів війни – це три осені, що плачуть дрібним дощем сліз тих, хто дивиться на нас з небес, віддавши своє життя за Україну.

1000 днів війни – це 86 400 000 секунд в очікуванні перемоги. 

Під розмірений звук капель дощу я пригадую прекрасні слова американської акторки Вівіан Грін: «Життя полягає не в тому, щоб чекати, поки мине гроза, а в тому, щоб навчитися танцювати під дощем». Війна змучила нас, змусила кожного пережити страшні, болючі моменти, але не зламала. Я добре памʼятаю той день – день, з якого все почалось. Сирени, вибухи, гради та закриті дороги.

Я памʼятаю фразу, в яку було складно повірити: “почалась  війна…” Щоденні обстріли перетворили ранкові сонячні промені на сигнал тривоги, а нічні зірки – на вибухи.

Здавалося, що найважче – це паралізуючий страх. Страх за себе, за рідних, за наше майбутнє. Але цей страх не зупинив, він змусив рухатись далі.  Кожен день приносив нові, складніші  випробування. Життя в умовах війни навчило нас радіти простим речам: тихому вечору без сирен, дзвінку від подруги, новинам про те, що рідні у безпеці.  Але, на жаль, є те, що вже не змінити.

Загиблі воїни, жертви обстрілів, зруйновані будинки, втрачене майно – те, чого нам не повернути. Але що ми можемо зробити, щоб наблизити нашу перемогу?

Перш за все – вірити в неї, не зважаючи ні на що. Ця віра – мій головний мотиватор, джерело сил. Волонтерство, привернення уваги закордонних країн, терпіння, підтримка, допомога один одному і є чарівним ключем до дверей, за якими мирне життя. Підтримати збір замість покупки шоколадки, допомогти військовим, придбавши декілька пар шкарпеток, пригостити самотню бабусю яблуком чи булочкою, нагодувати і приголубити котика, що приходить до твого будинку – це маленькі, але значимі кроки до перемоги, які під силу кожному!  

Я знаю, що попереду ще більше випробувань і саме нашому поколінню потрібно буде багато працювати для відновлення України.

Тому вже зараз намагаюся отримувати знання, розвиватися, будувати плани на майбутнє, відстоювати нашу свободу, культуру і маленькими, але впевненими кроками йти до своєї мрії. У моєму серці палає незгасима любов до рідної землі, мого незламного міста.

Кап… Кап… Кап… Три останні краплинки. Дощ закінчився. Теплі сонячні промені продовжують зігрівати рідну землю мого міста, світле блакитне небо відбивається в калюжах і вони теж здаються маленькими озерцями.  

Світлі промені надії зігрівають наші зранені душі і серця – гроза війни закінчиться. Обов’язково закінчиться!