Понад рік я прожила в окупації у Степногірську. З початку війни з чоловіком не могла повірити в те, що почалась війна. Потім ми почали жити під обстрілами. На місто постійно летіли ракети та снаряди. У підвалі жити було тяжко. Воду підвозив водоканал, тому що не було ні світла, ні води, ні газу. Раз на місяць видавали гуманітарну допомогу. 

Будинок я опалювала деревами. Було дуже холодно. Ми збирали гілки дерев, посічених осколками. 

Самотні люди ходили на ніч до сусідів, аби не було так страшно. З міста виїхала молодь, залишились лише пенсіонери. Через обстріли у місті загинуло багато людей. 

Після смерті чоловіка я вирішила виїжджати, бо не змогла жити одна. Зараз я живу у Запоріжжі. Майбутнього для себе я не бачу, бо вже немає ні чоловіка, ні рідного будинку.