Журавель Марія, 10 клас, Ліцей №21 м. Житомир

Вчитель, що надихнув на написання есе - Магалецький Андрій Михайлович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кажуть, людяність проявляється в допомозі – це один з її найякравіших проявів і не завжди щось матеріальне. Донести тяжкі пакети бабусі, вислухати свого друга та підтримати, втішити теплими обіймами, прибрати вдома, поки мама на роботі чи, зрештою, потримати ліхтар, поки тато вішає книжкову поличку. Такі дрібниці, нам же не складно це зробити, правда? Ми можемо і не помічати, наскільки приємно робимо оточуючим і як полегшуємо їм роботу.

Коли я чую «Допоможи мені, будь ласка», то неодмінно йду і роблю все, що в моїх силах, навіть не усвідомлюючи, наскільки це важливо для інших.

Та все ж таки був той день, коли я зрозуміла – те, що я роблю – недарма. Зрозуміла цінність своїх дій. В той день, саме в ту мить всередині розпливалося таке приємне відчуття, яке складно описати. Це відчуття – як тепла ковдра та солодкий чай в похмурий дощовий день, ніби усмішкою торкнулися самого серця і наповнили його теплом. В ту мить ніби зникла вся втома, всі сумніви та хвилювання – і залишилася тільки впевненість в тому, що я роблю щось потрібне, щось важливе, ніби я важлива ланка цього всесвіту.

З чого ж все почалось? Це було двадцять п’яте грудня, Різдво. Не зраджуючи українським звичаям, ми з подругами пішли колядувати. Так, знаєте, для себе, щоб підняти святковий настрій як собі – так і тим, до кого ми завітаємо.

Але це переросло в дещо більше і ми відкрили банку на п’ять тисяч гривень, плануючи ці кошти передати військовим. Словом, відкрили збір. Наш перший збір. Ми ще не знали, на яку бригаду ці гроші підуть, не знали, як поширювати збір, щоб його помітило набагато більше людей, ніж є в наших підписниках у соцмережах і не знали як знайти тих небайдужих, які не пройдуть повз, не проігнорують, скинуть хоча б кілька гривень.

Але ми відкрили, бо знали, що наша допомога – це великий вклад у майбутнє.

І що ж то був за день, коли до мене прийшло усвідомлення? Десять днів по тому, п’ятого січня. Ми, на жаль, не зібрали потрібну суму, але були наближені до цілі. В той день ми ще й виступали, вели ігрову програму перед виставою в Житомирському драматичному театрі, але насправді ми дуже чекали кінця. Чому? Бо вже вирішили, що гроші перекинемо на збір акторці театру – Олені Заведії. Чекали, коли вона перевдягнеться, змиє грим та зможе до нас підійти. Ми були напружені, але не тому, що боялися, а тому, що дуже хотілось сказати цю прекрасну новину. Її покликав наш керівник – і ось: ми стоїмо навпроти пані Олени, штурхаємо одне одного, бо ніхто з нас не може наважитись і почати.

Зрештою, знайшлась сміливиця і запитала: «А у вас є зараз діючий збір?» – навіть цього ми не знали, нами просто керувало бажання допомогти – і, о так! Збір був та ще й на снайперську гвинтівку.

Малою репетиційною залою, де ми розмовляли, одразу пронеслись схвальні та здивовані вигуки – це дуже крута і потрібна річ! Повідомивши, що всі гроші з нашого збору ми перекинемо їй, в очах пані Олени я прочитала суцільний захват та розуміння, що майбутнє нашої країни  — в надійних та небайдужих руках. В руках дітей, які розвивають мистецтво та активно допомагають війську. В руках тих, хто робитиме все для майбутнього України.

Тоді я щиро пишалась собою. Пишалась всіма нами. Ось те усвідомлення, що я роблю щось важливе, що мої дії —  цінні. Та мить була наче теплі промені сонця в холодну погоду.

І на цьому ми не зупинилися, ні. Хотілося відкривати збори ще, ще і ще, хотілося нагадувати у соцмережах кожного дня про важливість донатів. Тому ми відкрили допоміжну банку на пташки для багатьох різних бригад і досить швидко її закрили, досягнувши цілі. Виступаючи з нашим театралізованим літературником ми збирали кошти на збір класного керівника – Андрія Магалецького, щоб купити бус.

Та маю я ще одне захоплення, яке почалось влітку 2023 року. Мама моїх подруг розповіла, що не так далеко від нас є центр, де плетуть сітки військовим і запропонувала нам спробувати.

Звісно, нас це захопило - було цікаво дізнатися, як це відбувається, та й любили ми щось нове, невідоме, любили вчитися, тому на наступний же день ми пішли туди. Люди, з якими ми познайомились – були чудовими. Ставало так приємно від спілкування з однодумцями, яких знаєш, можливо, годину. Відчуття, ніби з часу нашого знайомства насправді пройшло кілька років.

Ось так і проходили спекотні літні дні - ми збиралися з подругами, заходили в кафе, щоб взяти прохолодні напої та йшли робити добрі справи.

Коли почалось навчання – хтось запропонував чудову ідею і в нашому ліцеї також встановили сітку і залучали всіх дітей до допомоги військовим. Не маючи змоги ходити в центр – я плела в школі. На перервах, у вільний час після уроків та навіть, якщо, звісно, дозволяли – під час уроків. І роблю я все це не тому, що мушу, а тому що хочу, тому що мені подобається. Я розумію, що своєю допомогою, можливо, врятувала чиєсь життя. Точно наблизила перемогу нашої країни. Просто зробила приємно та підняла настрій волонтерам.

Щоб написати це есе я проживала всі події та емоції знову і дійшла висновку, що допомога – це величезний прояв справжньої людяності. Вона об’єднує людей, дарує надію та надихає на добрі справи.

Дивлячись на небайдужих громадян України з’являється непохитна віра в успішне майбутнє, з’являється віра в те, що досі існує добро в нашому світі і його не здолати. Воно не потребує гучних слів чи великих вчинків – добро живе в дрібницях. У погляді, наповненим теплом, у щирих обіймах, які кажуть: «я люблю тебе», у підтримці. І саме в таких простих діях народжується справжнє майбутнє, в якому хочеться жити та творити. Бо поки існує людяність – існує й надія.