Оксана ледве не попала у полон до окупантів, але Бог зберіг – і вона зараз у безпечному місті разом с донькою.
Я проживала у селі Новоселівці Запорізької області, я домогосподарка. До нас 5 березня зайшли рашисти, і дуже стало недобре. Зайшли десь о 12 годині і почали робити обстріл по селу. Вбили двох наших хлопців мирних, які їхали на машині. Вони їх просто розстріляли. Спалили в сусідки хату. Слава Богу, жінка жива. Потім ходили по хатах, шукали АТОвців.
Зайшли до мене у двір і сказали, що будуть дім обшукувати, що в мене чоловік бандеровець, бо він родом із Львівської області. Зайшли, дивилися, на горище полізли, обшукали горище і сараї. Сказали, щоб я йшла з ними до штабу, але нічого вони мені поганого не зробили. Було дуже страшно, у мене навіть зараз сльози на очах.
Ми все це пережили, і до 8 квітня я була вдома. Коли нам побило дах, вікна і двері, тоді я виїхала. 2 березня в нас не стало світла і газу, але була привозна вода. Медпункт працював, харчі привозили, гуманітарка була. Зараз просто погано з хлібом.
А 24 лютого я пам’ятаю дуже добре: над нами летіли ракети. О п’ятій ранку я почула свист, зайшла у ванну - там витяжка, через яку дуже свистіло. А коли я зранку вийшла, над нами пролетіли чотири ракети десь у бік Харкова. Мій чоловік в перший день зібрався і поїхав на війну, а я була сама вдома. Щодня летіли ракети, і все було це дуже важко.
Зараз чоловік досі на війні, а я - в дочки в Запоріжжі. Дай Бог, щоб наші хати вистояли. Якщо не вистоять то я не знаю... Хочу вернутися додому в своє село та щоб усе налагодилось. Тільки щоб не летіло над головами, все інше ми зробимо. Поки п’ємо заспокійливі таблетки від серця та надіємося на наші ЗСУ, що наші хлопці переможуть.
.png "Імена")
