Дарина Сидоренко | Дергачі

"Заводила весь клас"

З 24 лютого 2022-го по 15 лютого 2023-го російські військові вбили 487 українських дітей – про це повідомило Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Втім, на жаль, це число не є остаточним, адже ідентифікація загиблих в різних регіонах України триває, а Росія продовжує обстріл мирних жителів. Ми продовжуємо карбувати історії маленьких українців, які загинули від війни. У цьому тексті розповіді про долі дітей з Харківщини, Київщини та Херсону.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.

Дарина Сидоренко. Фото з особистого архіву родини

Мешканці Дергачів на Харківщині Юлія та Михайло з нетерпінням чекали на донечку. Жінка довго не могла завагітніти, тому коли 14 лютого 2007 року в подружжя нарешті з’явилось маля – всі у родині дуже зраділи. Дівчинку назвали Дариною.

Коли немовляті було три місяці, батько Михайло помер. До двох років Юлія виховувала Дарину сама. А потім зійшлася з Андрієм Черновим. Він став дівчинці татком.

Дарина росла спокійною дитиною, обожнювала мультики та книжки.

«Я питала її: «Що купити?». Чула у відповідь: «Книжку». Кажу: «У тебе стільки книжечок». Казала, що хоче все одно. Дарина мала феноменальну пам'ять. Досить їй раз було прочитати і вона вже по сторінках сама знала, де закінчується казка. Сама слово до слова розповідала. Це їй було тільки два роки», – розповідає мама Дарини Юлія Чернова.

Дарина Сидоренко з мамою. Фото з особистого архіву родини

У півтора рочку Даринка вже ходила в дитсадок. Обожнювала виступати, співати та танцювати.

Коли Дарині було 6 років, в родині народились близнюки. Дівчина дуже зраділа цій звістці і з турботою підійшла до виховання молодших братів. Коли вони були маленькі, годувала їх та гралась. А коли підросли, супроводжувала на автобусі до школи, додатково займалась із ними англійською.

Мама згадує свою доньку цілеспрямованою дівчиною. Коли Дарина була маленька, Юлія возила її на додаткові заняття англійської. Потім дитина сказала мамі: «Годі, далі я впораюсь сама». Навчалась Дарина добре, закінчувала класи з відзнаками.

«Вона була дуже активною. У класі дружила з усіма. Брала участь у шкільних заходах, гарно декламувала вірші. Я завжди пропонувала їй зніматись у роликах до свят або важливих дат», – говорить класна керівниця дівчинки Людмила Кантемир.

«Я доньці завжди казала, що школа – це її фундамент. Що закладеш, те й отримаєш. І попри те, що донька дуже добре вчилась, вона зовсім не була заучкою. Навпаки – заводила весь клас», – говорить Юлія Чернова.

У вільний час Дарина ходила на танці та їздила виступати на різних конкурсах.

Дарина Сидоренко. Фото з особистого архіву родини

24 лютого 2022 року родина прокинулась від вибухів – Дергачі обстрілювали. Чоловік пішов воювати у тероборону, Юлія разом з Дариною та хлопчиками перебралась жити до сусідів. Там у льосі облаштували укриття: поставили дивани та обігрівачі.

У цей період Дарина ухвалила рішення, ким хоче стати у майбутньому. Раніше дівчинка обирала між міжнародною журналістикою та митницею.

«Донька прийшла до мене з телефоном. «Мам, я вирішила, куди вступатиму». Повертає телефон, а там – Національна академія Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького. Кажу: «Ти розумієш, що це два роки казарм?». Дарина зустрічалась із хлопчиком-кадетом. І її зовсім не лякало життя в казармах», – розповідає Юлія Чернова.

Дарина Сидоренко з братами. Фото з особистого архіву родини

У березні родина вирішила виїздити з Дергачів. Чоловіка Юлія переконала вирушати з ними. Але евакуюватися сім’я так і не встигла.

Юлія згадує: 13 березня був спокійний день, місто не обстрілювали, тож вона з синами та донькою вирушила від сусідів до свого дому. Там вперше за багато днів вдалось прийняти душ.

«Ми весь час були одягнені, щоб, якщо що, вибігати. Сумка, документи – все було з нами. Я не спала нормально кілька днів, тому після душу притулилась на дивані біля стіни. Мене почало вимикати. Раптом чую – вибухи. Дарина каже: «Мамо, стріляють». Я чую, що це поряд», – згадує Юлія Чернова.

«Бігом під стіну», – крикнула мама своїм трьом дітям. Всі розташувались біля опорної стіни.

Дарина Сидоренко з мамою. Фото з особистого архіву родини

«Почули один проліт біля нас, другий зачепив будинок. Я розумію, що тікати небезпечно. І вдома залишатись небезпечно», – пригадує Юлія.

У темряві вона доторкнулась до синів. Вони не були вдягнені. Хлопчики сказали, що їхні речі залишились у кімнаті.

«Мам, зараз», – сказала Дарина і побігла за речама для молодших братів. У цей момент по будинку родини і вдарила ракета.

«Все обвалилося, темно, не було чим дихати. Я починаю кричати, чи всі цілі. Розумію, що нічого не чую, крім дзвону у вухах», – пригадує Юлія Чернова.

Коли всівся пил, жінка зрозуміла, що даху в будинку більше немає. Родину з усіх боків завалило уламками. Чоловік почав вибивати двері, йому вдалось зробити невеликий отвір і він дістався до руки вже загиблої доньки. Андрій сказав: «Більше немає нашої Дарини».

За два дні Дарину Сидоренко поховали у рідних Дергачах. Допомогли із прощанням знайомі – знайшли білу сукню та мереживну хустку, яку використали як фату. Коли рідні зібрались на кладовищі, були сильні обстріли. Мама згадує, що ракети літали над людьми ніби м’ячики – туди-сюди.

«Дарино, це тобі прощальний салют», – пригнічено сказав татко.

Дарина Сидоренко. Фото з особистого архіву родини

Через обстріл у родини Чернових не залишилось нічого – речі побило уламками. До початку квітня сім’я жила в укритті. Потім виїхали до Полтави.

«У зруйнованому будинку ми знайшли телефон Дарини. Він у нас стоїть поряд з її портретом. Смартфон ми постійно заряджаємо, але не розблокуємо, бо це був її особистий», – говорить Юлія Чернова.

Однокласники дівчинки із болем сприйняли звістку про її загибель. Говорять, що вона для них – янгол-охоронець. Класна керівниця додає: ані тижня не проходить, щоб не згадали про Дарину. Часто вчителі переглядають старі шкільні ролики та фото – а там Дарина то співає, то декламує вірші, то танцює…