Тітуренко Олександра, Комунальна установа "Ананьївський ліцей №1 Ананьївської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Левинська Марія Валентинівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна в Україні, яка почалася 24 лютого 2022 року, все ще триває. Навіть не віриться, що вже минуло майже 3 роки. У моєму місті немає такої небезпеки, як в інших містах чи селах, але все ж таки, який же мій шлях за 1000 днів війни?

Я пам'ятаю: за місяць до війни, усі люди казали, що буде війна, та ніхто не вірив, казали, що вона буде 16 лютого, але тоді нічого не сталося і всім стало байдуже. Багато в кого були плани на 24 лютого, але зранку всі були шоковані новиною про неочікувану, страшну, криваву війну.

За 1000 днів війни я часто прокидалася і прокидаюся досі через повітряні тривоги. На початку війни було дуже страшно. Багато моїх родичів жили, а деякі живуть і зараз, по всій Україні, і тоді, коли почалася війна, вони дзвонили щодня, розповідаючи про те, що в них там відбувається.

Одна сім'я з Одеси приїхала в наше місто, перший час вони жили в моєї бабусі, пізніше купили будинок та переїхали. Біля їхнього рідного дому в Одесі почалися бойові дії, і відразу після цього вони приїхали сюди. Ми їм допомагали тут, тому їм було легко справитися із цим всім.

Із часом, дівчині цієї сім'ї на ім'я Софія розповіли, що її однокласник помер, рятуючи своїх сусідів у будинку, щоб ті йшли в бомбосховище, а сам він не встиг. Це дуже сумно, мені шкода його, він справжній герой, якого не забуватимуть і пам'ятатимуть завжди.

Мені запам'ятався один мій день за період війни, тоді було дуже багато ракет, які летіли над Ананьєвом. Я була в бабусі зовсім одна в будинку, мені подзвонили і сказали, щоб я пішла в підвал, було страшно чути звуки пролітаючих повз ракет. На початку війни, коли починалася тривога, я та вся моя сім'я йшли в підвал, це було в будь-яку годину і ранку, і дня, і навіть ночі, коли всі спали. Пізніше ми почали ходити в коридор, де працювало правило двох стін, а згодом перестали звертати увагу на тривогу, напевно, це вже було через півроку війни.

Потім зробили нормальні умови для бомбосховища і почалася школа, закінчилося дистанційне навчання. Найстрашніше, що було в ті часи, те, що ми всі ходили з написами наших імен на бейджиках, у разі небезпечної та надзвичайної ситуації.

Завдяки воїнам ЗСУ ми зараз можемо спокійно спати, відвідувати школу, спілкуватися з друзями, знайомими.

Дуже шкода героїв, які гинуть майже щодня, рятуючи від смерті та від будь-якої іншої небезпеки український народ. Уся країна вдячна їм за нашу безпеку та надію на перемогу. Багато українців допомагає їм тим, чим може. На небезпечних зонах люди мають дуже велику ймовірність смерті, за увесь цей час більшість виїхало звідти, інші залишилися, але зараз мають психічні розлади чи травми.

Зараз я іноді роблю донати на ЗСУ та інше. Бувають шкільні заходи, щодо допомоги для воїнів, і я обов'язково приймаю участь. Кожного дня в школі о 9 годині ранку всі учні йдуть до коридору, і ми всі вшановуємо пам'ять загиблих героїв, які нас захищали.

Отже, 1000 днів війни пройшли в кожного хвилююче та страшно. Завдяки війні ми навчилися цінувати та берегти життя. Я сподіваюся, що скоро наступить мир і все скінчиться так само неочікувано, як і почалося. Ми, українці, почнемо все відновлювати, робити навіть краще, ніж було – говорю як майбутній архітектор.