Мені 41. Я жила в місті Барвінкове Харківської області. Працювала заступником начальника зв’язку. Маю чоловіка і сина. Чоловік вивіз мене і свою маму у Дніпропетровську область, а сам повернувся, бо не може залишити роботу. Він працює в РЕС. Ми зі свекрухою плануємо найближчим часом повернутися додому. Син – студент. Він навчається дистанційно. 

24 лютого ми з чоловіком збиралися на роботу. Телевізор не вмикали, бо поспішали. Невдовзі нам зателефонували з роботи й сказали залишатися вдома, бо почалася війна. Ми подивилися новини й були шоковані. Третього березня нам зателефонували знайомі і сказали, що росіяни наближаються до нашого міста. Ми облаштували погріб, спустили туди ліжко. Згодом відбулася евакуація містян. Залишилися здебільшого пенсіонери. Було незвично бачити безлюдні вулиці міста. Ми виїхали, коли почалися обстріли. 

Після прильотів залишалися вирви, розміром з басейн. Багато людей залишилося без домівок.

Ми посадили город, але не пололи його і не зібрали врожай. Залишилися без овочів. Дуже вдячні Фонду Ріната Ахметова, від якого отримали гуманітарну допомогу. Раніше ми самі себе забезпечували, а зараз доводиться просити. Ніяково від цього. 

Я забрала з собою двох вівчарок. Дуже дякую людям, які допомогли винайняти квартиру і надали сарай для собак. Також велике спасибі тим людям, які діляться продуктами.

Я налаштовую себе на те, що все буде гаразд. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Ми переможемо і життя налагодиться.