Діденко Дар’я

Відокремлений структурний підрозділ "Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Викладач: Хищенко Тетяна Іванівна

«Війна. Моя історія»

З 24 лютого моє життя і життя всіх українців дуже змінилось. Усі ми переосмислили наше життя, наше ставлення до усього навкруги.

Коли я прокинулась, перша моя думка була, що то, мабуть, горить автомобільна заправка, нас навіть не охопила та думка, що то таке може бути. Згодом ми все зрозуміли, люди почали скуповувати усе, на що були гроші. Як зараз пам’ятаю той день, стоїмо під під’їздом, летить купа гелікоптерів, дивимось на них, та не віримо тому, що відбувається.

Багато людей з самого початку повномасштабного вторгнення покинули свої домівки. Виїхали мої друзі. Багато людей загинуло, хоча намагались порятувати своє життя. Я з батьками та братом не збирались нікуди виїжджати.

Зараз я в окупації, у своєму рідному місті Нова Каховка. Так, нам складно, іноді страшно, але поки виїжджати ми не будемо. Як і багато людей, які тут залишились, ми чекаємо добрих і хороших новин. Кожен день проходить поки що у хронічному очікуванні, як у нас кажуть.

Під час війни я вперше втратила близьку й рідну людину, це моя бабуся, найдобріша у світі людина, моя найкраща порадниця. Я розумію, горе у кожного своє, ми всі зараз когось і щось втрачаємо, дуже боляче це чути звідусіль, страшно звикати до цього. Наше життя змінюється, змінюємося й ми. Але я вірю: обов’язково скоро все зміниться, відчуваємо, що наші поруч – і це дає силу й віру, впевненість і стійкість.

На початку так званого «сво» в нас з’явився собака породи такса з цікавою і сумною історією. Коли люди евакуювались з села Козацьке, залишили свого охоронця на вулиці, йому було всього шість місяців, наші рідні знайшли його, маленького, схудлого, нещасного. Привезли нам та запитали, чи залишимо в себе. Авжеж ми взяли цю маленьку, беззахисну, налякану тваринку, вона виявилась дівчинкою, назвали Моллі. Ми намагались знайти тих людей, які її покинули, але вони відповіли, що не можуть її забрати, тому вона залишилась, ось тоді ми дізнались, що за диво ми прийняли у родину. Моллі дуже смішна, лагідна, добра та розумна. Я її навчила командам, та вона зараз, як кажуть, живе у «шоколаді».

Також у коледжі я знайшла нові знайомства, дуже цьому рада. Але найголовніше. Що поруч мене є мої рідні, можливо, раніше я не так замислювалась над цим, але тепер я намагаюсь цінувати кожен день, проведений разом і з нашою улюбленицею Моллі.

Вірю з надзвичайною силою: скоро усе в нас буде добре – і ми зустрічатимемо наших мужніх визволителів! Мабуть на цьому все.