Мені 52 роки. До війни життя було звичайне. Ми живемо в селі, займаємося сільським господарством. 24 лютого діти зателефонували з Києва, а потім і ми почули звуки вибухів. 

З дефіцитом харчів ми не стикалися. Ми в селі живемо - то є свої запаси, на магазин і не розраховували. Звісно, по зарплатні вдарило, ну а так – більш-менш нормально. Медикаменти, які нам потрібні, в аптеках були.

Найбільше шокували новини з Київщини, і потім - обстріли нашого району, міста Нікополь - кожен день, кожну ніч. Звісно, було дуже страшно.

Наші жителі збирають гуманітарну допомогу для ЗСУ. Зараз всі, хто чим може, допомагають армії. І ми допомагаємо грошима і продуктами.

Вона йде вже вісім років і невідомо, коли скінчиться. Але однозначно - нашою перемогою.  

Перестануть обстрілювати наше місто, повернуться люди. Запустять наше підприємство, і все буде добре, виїжджати ми не збираємося. І діти також залишаться в Україні, все буде добре, головне щоб не було війни.