Козленко Кіра Миколаївна, 16 років, учениця 11-А класу КЛ № 35 «Імпульс», м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Модло Олена Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Події розгортаються одна за одною. Немає вже нічого, що може здивувати. Так думали всі до 24 лютого. Ми до цього не знали наскільки холодною і довгою може бути. Її час вимірюється не в періодах, не в кучугурах, навіть не в холодній порі. Час зими почав свій відлік у спогадах, точніше в їх відсутності. Для когось зима зупинилася, але не для українців. У серцях людей ще досі лютий, ще досі холодно, ще досі страшно.

Коли почалася війна, ніхто не знав що робити. Майже всі були не готові до цього, бо було надто лячно. Ми тільки почали розквітати як нація, у нас з'явилося нове керівництво, втілювалися абсолютно нові ідеї державності . І ось зараз я відчуваю серцем, що агресор нищить нашу ідентифікацію, свободу не лише територіальну, а й незалежність мислення. І це не може не нервувати. За що Україні це все ?

Для кожного українця війна почалася по-різному, але для всіх - то був початок найстрашнішого в житті. Усе сталося так дивно, ніби не з нами. А насправді просто не хочеться досі вірити в те, що це відбувається з моєю країною.

Я думала, що 24 лютого назавжди матиме статус найгіршого дня в житті, але вчора, 10 жовтня, усе повторилося. Я сиділа з сім'єю в коридорі, на подушках, мама нам з маленьким братиком зробила какао, ще малому ввімкнула мультики, щоб він не дуже боявся. Це був перший раз, коли тато був з нами в коридорі теж. Він не біг з побратимами тероборони на лінію фронту, як це було на початку війни, коли ми поїхали до родичів у село. Охочих захищати виявилося багато, але ситуація була важкою, і в якийсь момент їх всіх відпустили, а місце тероборони зайняли воїни- професіонали. Учора мама, як і я «сиділа» в новинах і молилася за нас з братом, бо ми – найцінніше , що в неї є. І найголовніше – учора не було так неочікувано.

Ми виявилися готовими до цього: до наступу, до ракет, до дронів, бо ми – не ті українці, які зустріли 24 лютого, люди стали сильнішими. Зараз немовлята уже народжуються сміливцями.

А однолітки мого брата, якому лише три, уже знають, що таке сирена, ракета, дрон, літак.

Ми - нація сильних і нескорених, ми - діти України і будемо цим пишатися завжди. Наші прапори майорить скрізь. Це не про мітинги і виступи, це про просторе небо і родючі поля, це про душу кожного.

Я знаю, що ця війна принесла нестерпний біль, відчуття втрати, залишила багатьох дітей без батьків, родичів, чоловіків без дружин, жінок без чоловіків, мам без синів і дочок. Ми втратили героїв , але їх душа, поклик залишиться назавжди з нами. І як у міфах та казках – добро переможе зло, усе стане на свої місця, і всі винні будуть покарані.

Історія війни в мої сім'ї була не найважчою. Раніше я б написала про родичів, але зараз пишу про всю Україну. Адже ми - сім'я нескорених, вільних, сильних і мужніх. Родина – це не про кров, яку качає серце, сім'я – це про стан душі. Тому болітиме, за всіх, як за рідних, і радіти ми будемо так само – за всіх. І на лінії вогню і біля тополі, де калина росте, і в кишені, біля серця - любов до нашої родини не зможе знищити навіть війна.