Мені 66 років. Жила з рідними в місті Мар’їнка Донецької області. Рік тому ми переїхали в Лебедин Сумської області. У 2014 році я виїжджала на деякий час, а чоловік був удома. Онуку тоді був рік. Ми неодноразово виїжджали, та все одно потрапляли під обстріли. Найстрашнішим днем для мене стало тринадцяте червня 2015 року. Тоді були дуже сильні обстріли. Ми сиділи в підвалі. Були поранені і загиблі військові та цивільні.

У меншого сина двоє дітей. Нам було страшно за них. Вони боялися, трусилися. 

Менший син і підштовхнув нас до від’їзду. Потім ми і старшого забрали. Коли виїхали на неокуповану територію, на душі стало легше. Знайомі допомогли знайти житло. Тут дуже добрі люди, допомагають. Велика подяка Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу. 

Зараз на нашій вулиці нічого немає. Наш будинок згорів. Я постійно згадую рідне місто, свої речі, які там залишилися. Душа болить і плаче. Мені хочеться, щоб окупантів скоріше прогнали з нашої землі. Тоді будемо вирішувати, що робити далі.